Конкурс віршів “Спочатку було слово…”
7:17 pm, 24 Трав. 2007
Шановні студенти!
Кафедра української мови та літератури проводить конкурс на кращий поетичний твір на тему “Спочатку було слово…”. Ви також можете подати свої твори до рубрик “Студентський гумор” та “Вірші наших студентів”.
Твори слід подавати за такою схемою:
1. Вказати прізвище, ім’я автора.
2. Вказати факультет, спеціальність, номер групи та курс.
3. Власне поетичний або прозовий твір.
4. Коментарі, зауваження тощо.
Увага! Подані Вами твори з’явиться на цій сторінці через кілька годин після того, як Ви впишете їх у вигляді коментарів до цього повідомлення. Але спочатку коментарі переглядає адміністратор, щоб позбутися спаму.
Літературний конкурсkafedraЧитайте також:
- No related posts found.
11:13 pm / 13 Черв. 2007
Я тебе вибирала
Я тебе вибирала,
Тінню твоєю стала,
Твоїм повітрям й тілом –
Ось чого я хотіла.
Я біля тебе, милий,
Коханий і єдиний.
Віддала свої очі,
Та ти любить не хочеш.
Ти - моя мука й кара,
Кажеш, що ми - не пара.
І ніде себе діти –
Як тебе не любити?
Ти - моє сонце ясне,
Все було так невчасно.
Ти – моє небо й крила,
З тобою я летіла.
Чомусь весна не мила.
Боже, мені дай сили,
Щоб я усе здолала,
Іншого покохала.
3:08 am / 26 Лип. 2007
Життя - гра безкінечна!
Якою можна тішитися і страждати!
З якою в тяжкі моменти,
Ніхто не допоможе.
Течуть сльози,
Страждаю життям,
Для мене воно не вічне!
Не люблю нікого я.
Люблю тільки себе!
Інші для мене пустота.
Чому я така вперта,
Чого зненавиділа цей світ?
Боляче сказати комусь важливі слова
В тяжкий момент.
Якщо вийде сказати,
То для людини все одно,
Що їй говорять, а що ні.
Дуже боляче мені на душі,
Хочу все висказати!!!
І жити спокійним життям!
І спокійно піти з нього.
Чому люди не поважають людей?
І ненавидять одне одного?
Тому цей світ зневажений
І проклятий!!!!
Якби люди хотіли жити,
І жити вічним життям,
Вони б жили всі мирно,
Життя є життя!
Всі хочуть страждаючи вмерти!!!!!!!
3:11 pm / 23 Лист. 2007
Ахметова Літа
Видавничо-поліграфічний інститут НТУУ КПІ, факультет “Образотворче мистецтво”, І-ий курс, група ЗГ-71
***
Спасіння – це необхідність поцілити влучно
і застрелитись.
Укотре стрибаю із даху,
але мій час містить занадто велику кількість
тяжіння до землі,
тому мені важко злетіти й молитись.
Мій час тягне на 300 років
Замість 3-х місяців.
Вимкніть, до біса, світло -
Ми забули про силу воску.
Укотре ставлю стілець на підлогу і дістаю мотузку.
Важливо поцілити влучно у біль,
що зветься єдиною миттю.
У мого часу серйозне обличчя
І неймовірно тяжкі повіки.
Хтось бачив, хтось чув,
Хтось закінчив пафосну еру.
Важливо стерти брехню із старого паперу.
Ковтни цей минулий день
І знищ безнадійне насіння.
Важливо поцілити влучно,
щоб взагалі збагнути Спасіння.
_______________________________-
У стилі Ящірки
мацай тепло, коли промерзнуть очі.
Хапай руками сплісневіле сонце.
Червону нитку проведи крізь болі –
Страждань замало з Його волі.
Вінцями пелюсток холодних
Стікай слиною земноводних
Повір,
ця роль – в твоєму стилі :
снодійно ящіркою стіни
гризи,
гризи, гризи наступний ранок.
замаж слиною сплісневіле сонце.
___________________________
Моє місто води
Голограма світогляду:
Я зціляю входи та виходи.
Карбонатне минуле з тобою вибльовую.
В моїм місті води забагато цирку та психів,
Забагато мене, де є ти – це так втомлює…
Незалежність, політика, СНІД –
ми програли і влучно виграли.
запалили зірки, затоптали недопалки й попіл.
Моє місто води потребує різких змін та вибухів:
Йому треба відчути післявоєнний спокій.
7:55 pm / 18 Черв. 2008
Королева
сумних ночей
Знову бачу пітьму ночі
Знов вона, мов щось кричить.
Ой, навіщо бачать очі,
Те, що не поможе жить?
Я чую, як шумлять дерева,
І про що ж цікаво, розмовляють вони?
А я тут, мовби королева,
Серед сумних ночей майбутньої весни.
Немов весь світ, він лише мій…
Але цей світ не радості, а болю.
Мов довіряю до останнього мрії своїй,
Неначе знов, не вірю в долю.
І просинається уже трава,
Вирвавшись з обіймів крижаних,
Не вірю більше у слова,
Не вірю в усмішку і подих - простих…
Мов гаснуть зорі на очах,
Немов мене не розуміють.
Летить думка, наче диво-птах,
Лиш зорі трішки здалеку жевріють.
Хвилина до хвилини - потемніло,
Ніч знов себе опанувала,
А серце тихо-тихо мліло,
А я чогось чекала…
Так довго сидячи в обіймах ночі…
Неможливо, коли холод спалює сліди.
Коли на вітру, мов гаснуть очі -
Сльоза ж, мов річка, із гарячої води.
Давно забута прохолода вереснева.
І плачуть очі, заливаються слізьми вони,
А я тут, мовби королева -
Серед сумних ночей майбутньої весни.
10:16 pm / 3 Лип. 2008
*******
Ну ось і все!
Тремтить сльоза печалі.
Не зупинити цей житєвий біль.
А подих смерті вже такий блиський та сильний,
Що зупинити тягу вже ніяк.
Ну ось і все скіньчилось…
Смуток, біль та саме життя,
Дорога чорна й чорне майбуття
Лише то світло світлої надії
Мене зігріє подихом життя
********
Ми з тобою були колись разом,
І не знали що станеться так
Дві дороги на вік розійшлися
Зупинилось життя,все пинилось
Полетіли всі мрії у далі
А вернути життя так хотілось,
Так хотілось сказати люблю…
Та життя вже скіньчилось,скіньчилось…
І тебе не вернути сюди.
5:39 pm / 15 Жовт. 2008
Життя
Як швидко все стирає час барвистий,
Нічого вічного у нас нема
Життя - це тільки путь тернистий,
Це тільки стежка вікова.
І ще не встигли народитись -
Та вже до школи ми пішли,
І ще не встигли одружитись -
Та вже постаріли, коли?
Не встигли навіть схаменутись,
Як за плечима все життя,
А як же хочеться вернутись
На років десять та хоча б на два.
Зробити те, на що забракло часу,
До чого руки не дійшли тоді.
Історію на краще виправити нашу,
Розставити усі крапки над і.
І не потрібно думати, що ти даремно
Прожив життя на цій землі
Усе, що ти зробив би, певно ,
Потрібно не було тоді.
Тому що в світі просто так нічого не буває
Ні дня, ні ночі, ні дощю
І навіть квітка просто так не виростає,
Людина також має місію свою.
А чи завершена вона, чи ні
Не нам судити.
Та головна мета в житті,
Щоб з гідність його прожити.
11:15 pm / 10 Груд. 2008
ЗАБУТА ЛЮБОВ
Вогонь кохання мляво догорає
І більш не чути ніжності в словах.
Любов забута, ніхто вже не спитає
Чи прилітав до нас отой щасливий птах.
Ми розійшлися…І стерли всі стежини,
Вже не повернемось туди, де чудеса.
Ми стали різні – дорослі дві людини
Між нами гори, дороги й небеса.
Я відпустила кохання своє щире
У білий світ, у ранішню блакить.
Я вільна від думок віднині
Отож, нехай воно кудись летить.
Але душа так болісно благає
Не залишать її саму,
Сіренькой мишкой не голосно мовляє
Зігріть її, розвіять самоту.
Та марно говорити
Коли любов пройшла
Вже не повернеш ніжність
І зараз суцільна темнота.
11:17 pm / 10 Груд. 2008
ЧОМУ???
Чому кохання вже минуло?
Чому думки затьмарили слова?
Чому розбіглися??
Що скажуть люди?
Такі дорослі, а розуму нема.
Чому кохання втекло від нас крізь пальці?
Куди поділися стосунки золоті?
Чому все так?
Де ті щасливі зорі?
Чомусь задумуєшся тільки в самоті…
Лиш в самоті повторюєш:
«Чому так?»,
Лиш в самоті обізнані думки.
Прощальний погляд і слід від поцілунку
На моїй ніжній вже не твоїй руці.
11:18 pm / 10 Груд. 2008
МРІЇ
Доторкнутись рукою, запах тіла відчути…
Хочу бути з тобою, бути і бути.
Щоб злетіти до неба на невидимих крилах,
Облетіть усю Землю на небесних вітрилах.
Хочу глянути в очі й губами відчути,
Щоб ніколи – ніколи тебе не забути.
Твої руки кремезні і гарячі обійми
Я так хочу, так палко, так сильно.
Хочу ніжності краплю, хочу море любові
Нехай збудуться мрії мої кольорові.
Щоб ти поряд був завжди, щоб ти мной піклувався
І назавжди, навіки зі мною зостався.
Щоб наповнилось серце океаном кохання,
Щоб крізь сон я почула легеньке зітхання.
Хочу стати маленькою сіренькою мишкой,
Щоб завжди милуватися твоєю усмішкой.
Хочу стати твоєю лебідкою білой,
Щоб залишитись завжди для тебе красивой.
Хочу погляд твій ніжний на собі відчувати –
Буду ніжно і довго тебе лиш кохати.
Тож нехай мої мрії обернуться в реальність
Бо я є маленька міс геніальність
9:39 pm / 27 Січ. 2009
Всі вірші чудові, без винятку,в кожному є якась глибина та краса.
9:43 pm / 27 Січ. 2009
Як залишити свій вірш на вашому саті?
11:33 pm / 27 Січ. 2009
Завмерло село у зимовім полоні,
Мете заметіль, а сніг так лагідно лягає,
Вкрива собою цілий світ.
Казкове біле королівство, замайоріло звідусіль
Сріблястий шовк,що так і тане,
Маленькі хмарки в небесах,
І Дід Мороз у білих санях,здійсня різдвяні чудеса
І ліс веселим візерунком,завмер, мов хтось начаклував,
Ялинки тихо сповіщають,що Новий рік, ще не настав.
Попереду ще бій курантів та відчайдушний лік хвилин,
Коли збуваються бажання,кохання входить в кожний дім.
Аж ось і північ на порозі, і рік старий від нас пішов,
Лишились прикрощі позаду,зосталась лиш одна любов.
7:25 pm / 30 Січ. 2009
В твоїх очах безмежжя таємниці,
І відблиск золота священної зірниці,
І сутність нашого буття загадка існування,
Туманний шлях вселенського пізнання.
О, взмах крила! О, погляд усюдисущий!
В тобі сплелось усе, О Боже всемогучий,
Чому мене ти вродою цією одурманив?
Чому коханням ти мій розум отуманив?
Любити янгола - це гріх?
Чому не має в світі іншого чуття,
Щоб я змогла відчути з ним єднання,
Без еротизму, іграшок та втіх?
Чи зробиш крок до мене ти з небес?
Чи доля нам на цій землі відчути присмак щастя?
Чи забереш з собою в цей солодкий час,
В країну ту, де будем ми творити долі масті…
7:28 pm / 30 Січ. 2009
Історико-філосовський факультет, ЧНУ ім. Б. Хмельницького, 1-Б
*********************
Янголу
В твоїх очах безмежжя таємниці,
І відблиск золота священної зірниці,
І сутність нашого буття загадка існування,
Туманний шлях вселенського пізнання.
О, взмах крила! О, погляд усюдисущий!
В тобі сплелось усе, О Боже всемогучий,
Чому мене ти вродою цією одурманив?
Чому коханням ти мій розум отуманив?
Любити янгола - це гріх?
Чому не має в світі іншого чуття,
Щоб я змогла відчути з ним єднання,
Без еротизму, іграшок та втіх?
Чи зробиш крок до мене ти з небес?
Чи доля нам на цій землі відчути присмак щастя?
Чи забереш з собою в цей солодкий час,
В країну ту, де будем ми творити долі масті…
10:49 pm / 18 Лют. 2009
Чи я кохаю? Я не знаю!
Коли ти поруч, я літаю!
Коли не разом, наче таю!
Чи це кохання? Я не знаю!
Коли у грудях щось палає,
Коли тебе я відчуваю,
Коли твій погляд я ловлю,
І ніжно, ніжно обіймаю!
Чи це кохання?? Ти не знаєш?
Чому мовчиш, коли питаю?
Чи ти до мене відчуваєш
Оте жагуче почуття,
Що підіймає в небеса,
В країну мрій тебе здіймає!
ТО ЩО ТАКЕ КОХАННЯ? ЗНАЄШ?
5:11 pm / 21 Бер. 2009
Холодний дощ, опале листя
Я загубила погляд твій…
Я одягла твоє намисто,
Я закричала тихо «Стій».
Холодний дощ і вітер тихий,
Ти захотів тоді піти…
І біль нестерпно й жгучо дикий,
Не оминути нам біди!!!
Холодний дощ і ніч страшна,
Усе пропало, я не я…
Стою самотня і німа,
І тягне знов мене земля.
Холодний дощ… знов сонце сяє,
Я йду до неба в далечінь…
Хоч тіло моє вже вмирає,
Я ж не відчую більше біль…
7:57 pm / 29 Бер. 2009
Незнаю скільки я буду чекати,
на тебе коханий, на тебе мій милий,
де тебе, сокіл мені ще шукати,
без тебе помру, до неба полину.
Без тебе не можу заснути щоночі,
без тебе не можу я дихати вільно,
не можу без тебе розплющити очі,
я плачу ночами, вмираю повільно.
Дивлюсь я на небо та дихаю тихо,
дивлюсь я сонце, та це на хвилинку,
без тебе чекає мене лише лихо,
дивлюсь я на темну у небі хмаринку.
Вона ж пролетіла на небі,як птах,
на мене дивилась, мені посміхнулась,
і наче сказала: шукай собі дах,
а потім дожем на землю спіткнулась.
Накрила дожем всі землі навколо,
дерева намокли, намокли будинки,
і хмари на небі зібралися в коло,
і раптом на мене злетіли сніжинки.
О що це, зима на мене злетіла,
не вірю, не хочу я вірити в лихо,
мені тебе, милий забути звеліла,
а потім у небі розвіялась тихо.
12:36 pm / 30 Бер. 2009
Холодні крила ночі
Накриють тихо всіх,
А ми живемо з тобою-
Це не гріх.
І так минає час,
Минають дні і ночі,
Можливо вже небуде нас,
А житимуть такі ж охочі
Творити диво на землі,
Бачити коханого в імлі.
Кохання - не романтичні вечори і ранки,
Це битва за життя до уламків
Сердець розбитих коханням
І змучених стражданням.
* * *
К Вам на “вы”…
Я обращаюсь к вам на вы,
Я не могу сказать вам ты,
В осеннем шопоте листвы,
Я собираю вялые цветы.
Поставлю их в вазон,
Залью холодною водой,
А будет ли резон
не живой цветок нести домой?
Окно… одна… слеза…
Огни в безумии молвы,
Метает стрелами гроза,
А я обращаюсь к вам на вы…
Не могу я жить мечтой,
Ждать лета и запах скошеной травы,
Я так хотела быть с тобой
(точнее с вами),
но я обращаюсь к вам на вы
(пропасть между нами)
но я обращаюсь к вам на в
9:21 pm / 8 Квіт. 2009
Як тяжко говорить про те,
чого ніхто не розуміє
даремні ті слова і дії
коли вони вже без надії
коли втомився ти вже говорить
але незнаєш як це припинить
бо рветься з серця те що не мовчить
але й про це так тяжко говорить
******************************
Здавалось все минуло
Пройшли штормові бурі
Та чи це все на світі головне?
Коли тебе…
Немає тут тебе…
Останій дощ
Але він не для мене
Бо тут тебе…
Немає тут тебе…
Закрив ти очі несказавши слів
В мені цей біль
Ще досі не стихає
Бо ти пішов…
Пішов ти вже туди..
Де я тебе ніколи не побачу..
10:37 pm / 11 Квіт. 2009
Розцвіло життя моє,
немає йому меж!
Ти одна людина, яка розуміє мене теж!
Довіряю я тобі,
довіряй і ти мені! =)
«Мая»
Я довірився тобі,
І понесе нас вітер.
Збережу тебе в собі,
І будемо разом летіти!
Стільки, скіль є сил,
Понесемось край неба,
Якби, хто б не говорив,
Долетиш ти до мене!
«Богдан»
10:38 pm / 11 Квіт. 2009
Які тривожні миті,
Мені доводилось прожити.
І бачив всього на шляху,
І чув багато і потроху.
Скрізь дзеркало криве,
І в ньому щось таки живе.
Воно затягує, збиває,
І шлях всім тьмою покриває.
Молюся Богу у душі,
Щоб дав дорогу він мені,
Дорогу світлу без пітьми,
Дорогу з добрими людьми!
10:40 pm / 11 Квіт. 2009
Ты словно выдум красоты! …
По тонкой коже как рекой,
Извились шелком волосы,
Танцуя за твоей рукой ходой.
Как крылья нежностью порхают,
Вздымаясь вверх, будто волна,
Ресницы, глазки прикрывают,
Они мерцают как звезда!.
И ты идешь, словно по небу,
Богиня, в поисках любви.
И где бы «принц» твой сейчас небыл,
«Ему» (лишь только) повсюду видна ты!
И стоит только захотеть,
«Он» будит рядом как стена..
И стоит слово лишь сказать,
И сбудется «его»(ваша) мечта!
Я счастлив рядом, быть с тобой,
Шептать тебе любой ценой:
«Мой ветер - мой покой,
Побудь, побудь еще со мной!»
10:41 pm / 11 Квіт. 2009
Ты словно выдум красоты! …
По тонкой коже как рекой,
Извились шелком волосы,
Танцуя за твоей ходой.
Как крылья нежностью порхают,
Вздымаясь вверх, будто волна,
Ресницы, глазки прикрывают,
Они мерцают как звезда!.
И ты идешь, словно по небу,
Богиня, в поисках любви.
И где бы «принц» твой сейчас небыл,
«Ему» (лишь только) повсюду видна ты!
И стоит только захотеть,
«Он» будит рядом как стена..
И стоит слово лишь сказать,
И сбудется «его»(ваша) мечта!
Я счастлив рядом, быть с тобой,
Шептать тебе любой ценой:
«Мой ветер - мой покой,
Побудь, побудь еще со мной!»
9:05 am / 12 Квіт. 2009
Чудові вірші!
7:08 pm / 30 Квіт. 2009
Катя Горецька
студентка Луцького національного університету ім. Лесі Українки, факультету романо - германської філології, група 26, 2 курс
Зізнання
Хотіла зізнатися тобі,
Та так, щоб ти не зрозумів.
Щоб болю не завдать душі,
Щоб від зізнання ти не захворів.
Хотіла я сказать прості слова,
Та вбити можуть змії ці.
Нехай терпітиму сама
Правдивості болючі стусани.
Нехай заллюсь я кров’ю сліз,
Нехай помру і не скажу:
Я не скажу, що я люблю,
Що у думках моїх ти скрізь.
Хотіла зізнатися тобі,
Та так, щоб ти не зрозумів.
Щоб болю не завдать душі,
Щоб від зізнання ти не захворів…
…
Нізащо моє серце не погодиться,
що клином ні на кому світ не зходиться,
що незамінних не буває.
Просто біль душа не пам’ятає.
Просто ми звикаєм до усього,
У нас імунітет до дня нового.
Просто ми шукаєм щастя всюди,
Та чомусь самотні завжди люди…
Сама
Боюсь залишитись сама
Боюсь ошуканою бути.
Переживання ці дарма.
Мені тебе вже не забути.
Ти підеш, гляну лише вслід
І посміхнусь, я жити буду далі.
Хай тьмяним стане милий світ
В душі твого букету в’ялий цвіт.
Нехай залишусь я сама,
І ти нехай мене обдуриш.
Таке воно буття - життя:
Людськеє щастя – лиш мана
а обіцянки - то пусті слова.
Сьогодні скажеш,
завтра –все забудеш.
4:53 pm / 26 Трав. 2009
Моя Вкраїнська мово солов’їна
Ти серед мов, неначе срібний дзвін.
Ти мов прекрасна білая перлина.
Немов маяк ти українцям всім.
Ти – наша доля, вільна й витривала,
Ти друга мати нашої країни.
Невже тебе не вміють поважати?
Невже терпіти гноблення повинна?
Невже дарма боролася за волю,
За світле слово і людське життя?
Невже дарма ти гартувала долю,
Щоб зникнути із мого майбуття?
Та вірю: розцвітеш понад полями,
Заграєш в серці кожної людини
У тихім шелесті співатимеш вітрами
Й ніколи Україну не покинеш!!!
4:54 pm / 26 Трав. 2009
Я тону в твоїх сірих очах,
Що лиш спомин мені залишили.
Забуваю тебе, а хоча…
Забувати тебе я не вмію.
Ти десь там, де шумить моря вал
І де чайки над берегом плачуть.
Я так хочу, щоб ти пам”ятав,
Що для мене багато ти значиш.
Щоб згадав ти мене хоч вві сні,
Адже я без очей твоїх гину!
Ти далеко, ну що тут иені?
Хоч думками до тебе полину!
5:02 pm / 26 Трав. 2009
Прости мене, тебе я ошукала.
Це не кохання, а лише кіно.
Прости мене, бо я тоді не знала,
Що почуття уже ж не доміно.
Прости мене за те, що зіпсувала
Твоє відношення до світу і людей.
Прости мене, це все лише омана
Й фальшиве місце в світі цих речей.
Прости мене, я не люблю, доволі!
Знайди таку, що зможе полюбить.
Ти зрозумій, що несумісні долі.
забудь усе - і зможеш ти простить.
4:45 pm / 1 Черв. 2009
Якщо захочеш…
Так сумно…
А за вікнами перше проміння весняне …
Я відчуваю його тепло. Відчуваю так, як тебе.
За вікнами шумно
І останні хвилини повільно тануть
Для того, щоб я могла зрозуміти себе…
Пам’ятаєш, як колись нам було добре?
Яким сонячним було весняне небо?
Пам’ятаєш, я знаю…
І зараз нічого не змінилось –
Я разом з тобою у мріях блукаю
І у них ми разом зупинились…
Ми з тобою поряд,
Як дві пелюстки однієї квітки…
І нашим почуттям не досить моря,
Щоб усе палке кохання вмістити…
Ти подивись на нічне небо,
Там поряд дві зорі – то я і ти.
І не намагайся змінити майбутнє, не треба
Ми все одно будем разом, як ті дві зорі.
Така чарівна мить…
І немов час зупинився для нас з тобою,
А навкруги все кудись біжить,
Та ми не хочем змагатись швидкістю з юрбою.
Не хочем поспішати…
Так добре разом… і так буде завжди, я знаю.
Та ці рядки не можуть всі почуття вміщати,
Не можуть сказати, як я кохаю…
Я знаю, що з тобою буду цілу вічність –
Ось чому я така щаслива,
І завжди буду дарувати тобі ніжність,
Яку так довго у серці носила,
Я буду відчувати подих твій і чути серця стук,
Такий нестримний, такий пекучий,
Й тремтіти буду від твоїх гарячих рук…
Й так буде завжди… Якщо захочеш…
***
Весіннє танго
Весіннє танго… В ньому двоє…
У ньому ми з тобою… Ти і я…
Наші серця – то наша зброя,
Неначе скрипка в скрипаля.
Весіннє танго… Танго розставання…
Навіть лелеки плачуть стомленим крилом.
Знову весна, і знову ми в прощанні,
Бо ця весна зв’язала нас таким вузлом.
Весна… А все ж повинно бути навпаки!
Весна – це пора світлого кохання,
А в нас весна – тяжка пора розлуки.
Так… Для нас – пора розлуки і прощання.
Весіннє танго… О, прощальне танго…
І плачуть навіть маки на полях.
Остання ніч… А завтра на світанку
Залишиться лиш спогад у сльозах…
І на вікні залишаться квітки червоні –
Троянди… Гербарій нашої любові…
Й залишиться останній подих на долоні.
І наше танго, наче з небом в змові…
Все проти нас!
Навіть троянди на вікні.
Весна… Напевно саме час
Дивитись в очі зморені, сумні…
Все проти нас!
Й наше весіннє танго.
Останній промінь сонця згас…
Вже поодинці зустрічатимемо ранок…
Весіннє танго… О, прощальне танго…!
***
Поезія моєї мрії
Поезія моєї мрії
В ній тільки ти, один лиш ти…
Зриваю з вуст твоїх надії –
Відречення від самоти.
Поезія весни моєї
Така тендітна й така пекуча…
В ній ти, як відзеркалення лілеї,
В ній ти, неначе гірські кручі.
Поезія душі моєї
Безмежна, як весняне море…
В ній ти – барвисті орхідеї,
Ти – моє щастя, моє горе…
Поезія моєї мрії
В ній тільки ти, один лиш ти…
***
Відійшли у минуле зимові тіні,
Вже побачив світ перший підсніжник.
Не торкається холод гарячого тіла,
Й душу огортає лише ніжність.
Не тремтять від вітру тендітні руки,
Й не хрумтить під ногами блискучим снігом.
Вже струмки виливаються в пісні, звуки,
Й наповняється все весняним сміхом.
Вже нема того безмовного світу,
Що його зима укрила мовчанням.
Вривається в душу весняне світло,
Й теплий вітер приносить ніжне зітхання.
Вже нема тих сумних байдужих очей
В них весна запалила вогні кохання
Вже нема тих одиноких темних ночей,
Й нема вже холодних слів прощання…
***
Слухай своє серце
Слухай своє серце,
Слухай пісні його струмків,
Слухай, коли воно до щастя рветься,
Втомившись від буденних днів.
Ти слухай, як весна у ньому
Тріпоче гілками дерев,
Послухай, в нім немає втоми –
Є світлих почуттів порив.
Ти слухай своє серце,
Навіть якщо йому погано,
Й тоді, як в нього сум ввіллється,
Й коли всі почуття – омана…
Ти слухай, як у ньому лід розтане
І промінь сонця в нім засяє.
Ти слухай, як нова омана
Замки у ньому всі зламає…
Ти слухай, як ввірветься вітер
Й сльози-дощі від болю ллються…
Ти слухай, як у ньому квіти
Від щастя знову розростуться.
Ти слухай, як в нім весна настане,
Як зашумить зелене листя,
Як заспіває солов’ями…
І слухай в ньому подих міста…
7:50 pm / 29 Черв. 2009
вірші дуже гарні) українці, мабуть, найталановитіші у світі!
4:10 pm / 5 Вер. 2009
Не пойму
Чтобы быть вместе с тобой
Нам двоим лучше напиться!
Ты боишся меня и любви,
Я боюся не ошибиться!
А судьба нам не помогает ,
Она все былое ломает.
И лиш сам только Бог понимает,
Как моя душа погибает!
Почему не можем быть вместе?
Почему не можем быть рядом?
И все измены твои
для меня есть смертельным ядом.
Не пойму как жесток етот Мир,
Не пойму зачем мы в нем жили…
Кохання
Кохання - цілюче,
але і болюче.
Наштовхує нас
на безглузді діла!
Кохання - це літо,
Кохання - зима.
Від нього нам
часто болить голова,
і трусяться руки,
і ноє душа.
Ось яка штука
вона не проста!
Буває від неї
неначе летиш,
і мрієш, гадаєш…
А потім страждаєш:
не спиш, не гуляєш,
чекаєш нагоди,
чекаєш дзвінка…
Разочарование
Пришла, ушла
на сердце боль.
Ты для меня
как - алкоголь.
С тобою ночь
я проведу,
на утро снова
я - умру.
Умру без ласк,
умру без взгляда,
как альпенист -
от камнепада.
И жизнь закончиться
на том что разскажу
тебе о том…
Щ том что есть,
о том что было.
Ведь многое же
ты забыла, и зря.
И зря я тратил
время на тебя!
*** *** ***
Сперва была, потом пропала.
И всем сказала что устала,
Но заю я что правда хуже.
Ты не придеш домой на ужин,
Твой дом теперь увы другой!
Другой болеет за тобой!
Кохати
Кохати, любити,
уміти прощати!
І знати, що буде
все як завжди!
Манити очіма,
співати душею.
І лише з тобою
прожити ці дні!!
1:53 pm / 8 Вер. 2009
Ти тихо, слухай трелі ночі,
дзвінкі, крилаті голоси,
що десь зривались з уст тополі,
й що награвали нам скрипки.
І скільки слів не сказаних у небо,
і скільки щирих почуттів,
закрились в закутках таємних,
що руйнували би світи.
Та світанком миті не догнати
й не затамуєш ти в собі,
останній світлий подих долі,
що розриває серце на шматки.
Ти крадькома заглянеш страху
у вічі й так, щоб раз і навіки,
завмер той дикий потяг щастя
що зростав в глибинах чистої душі!
Та попри кожен крок упаду,
й безкорисного бродіння в нікуди,
ти знай, в мені ще б’ється твоє серце
я несу твоє серце в собі!
2:17 pm / 26 Жовт. 2009
Любов, розп’ята на хресті моралі,
Кричала свту, що прощає все!
Ми каялись, але гріха спіралі
Вели нас знов у пекло золоте…
Любов, окрилена цілунками і болем,
Грудьми кололась об тернові сни,
Гріховний шал серпанком півпрозорим
Вкривав нам совість, шепотів: засни…
Любов, отруєна вином та нікотином,
Кохала так, як не кохав ніхто,
Змирилася з одвічним часу плином…
Любов, якій давно вже все одно,
Яка шалено плаче і сумує…
Любов така, якої не існує…
2:00 pm / 28 Жовт. 2009
Історія розлуки
З неба падали зорі на землю,
Більше думати я не могла,
Очі плакати більше не хтіли,
Зірка в сутінки мене вела…
Іграшковий ведмедик за тебе,
Просто плакала я разом з ним.
За вікном тьмою сяяло небо,
Я жила існуванням німим.
Сльози грали зі мною у ігри,
Програвати я звикла давно.
Гострі ікла неначе у тигра
Розривали наш світ, як кіно.
Сльози капали вниз на долоні,
Думала, що забуду… Дарма!
Кілька болісних днів у полоні
Від сльози до сльози… Я одна…
Назавжди знов забути старалась
І боролася з тінню сама,
Хоч тоді вже напевне я знала,
Що усе це, звичайно, дарма.
Сонце сходило й знов засинало,
Набридало дивитись в вікно.
Розумієш, я не забувала,
Розумієш, забуть не дано!
Знову плакала, знову страждала,
Намагалася вірити, що
Я ніколи тебе не кохала…
Ну за що мені біль той? За що?
Та нічого. Минали години.
Все дурниця. Минали і дні.
Місяці залишатись не хтіли,
Ну, а я пропадала у сні.
Тільки погляд і знов все спочатку,
Знову руки тремтіли тоді,
Як в душі я знаходила згадку
І писала вірші лиш тобі.
Лиш надія вмирає остання,
Як вмирає, лікуй її ти
І тоді як захочеш все стане:
Будеш щастячко мати завжди.
От і я до останнього знала,
Розуміла - інакше ніяк.
Своє серденько ранене склала,
Знала все буде так, тільки так!
Коли падали зорі на землю,
Всі бажання збувались тоді.
Зорепадом на вулиці ясним,
Я писала для тебе вірші…
15.10.09р.
1:47 am / 31 Жовт. 2009
Я написал чисто случайно,
А потом как-будто понесло
Бывало так, что и нечаянно
Слова с меня несло.
Я говорил покуда были силы,
Бывало засыпал, так и не сказав
Фантазия меня с ума сводила
В ней я сначала начинал.
Всю жизнь расписывал по нотам,
Вперед я шел и поворачивал назад,
Не спорю, местами казался идиотом
Творя из быта феерический парад.
Бывало страшно и подумать
Как все запуталось вокруг.
Кем-то другим хотелось стать.
И быть везде - только не тут.
Ведь часто мой бывал удел,
Полон разочерований, слез и боли,
Но чувствами играть я никогда не смел,
Для этого хватало честности и силы воли…
P.S. Любить и быть любимым разница большая,
Когда пылает сердце - понимаешь, что виноват ты сам,
Поэтому чужой души порыв желая
Стараюсь искренним я быть к другим людям.
Цей вірш присвячений роману С. Цвейга “Нетерпіння серця”.
7:39 pm / 11 Лист. 2009
Сонце сходить за ярами,
Дитя горнеться до мами
В лісі пташечка встає
І їй зранку Бог дає.
Хай дає всім, як тій пташці
І малесенькій комашці,
Хай дає усім добро,
Що з яким зникає зло.
Хай будуть усі багаті,
Хай горить тепло у хаті,
Хай здоров`я не хромає,
А немов у ігри грає.
Хай буде усе прекрасно
І промінчик хай не гасне.
2:57 pm / 13 Лист. 2009
Ніжна, ніжна, як перина,
Як та гарна пташечка
І як радісна дитина
Розцвіла ромашечка.
Доля в неї нелегка
Чи на клумбі,чи на полі
Дівчина її зрива
Погадать на свою долю.
Її білі пелюстки падають додолу
Любиш чи не любиш ти?
Все питають її кволу.
І крізь друзів всіх своїх
Мака й будяка
Вона падає до ніг
Тихо й ніжно засина.
4:07 pm / 16 Лист. 2009
Я буду янголом твоїм…
Ти прагнеш в небо,
Я - лишитись на землі.
Людини дві
І дві дороги.
Та ми мов справжні журавлі,
Ще навіть не говорим про тривогу.
Ти написав листа у ,безвість,
А я скажу - не правда це!
Кохаєш, любиш, серце знає,
Я за тобою вирушаю…
На край землі тобі летіти,
А й невзмозі відпустити рук.
Я знаю, ти ще можеш залишитись,
Ми можем жити без розлук!
Я ще дивлюся в твої очі,
Іще я бачу облік твій.
Не залишай одну! Не хочу!
Я слідом полечу, повір!
Можеш забуть, що я з тобою,
Я буду янголом твоїм…
10.11.09р.
12:56 am / 24 Лист. 2009
Бачиш, ще живий
Бачиш ще кохаю,
А кого так і не знаю
Завжди ходжу хмурий, злий.
Я забув життя давно
Вже не світить мені сонце
І твоє чарівнеє віконце
Вже не видко мні його.
Може я став сліпуватий?
Може вже не той як був,
Та тебе я не забув
Ось в’язниця, ось ці грати.
І за ними я ще є
Не прийшов ніхто за мною,
Бо вважалося лиш грою
Це таке життя моє.
І залишитись не можу
Хочу волі та життя
Помоліть за мене, я
Піду до волі за ворота…
9:27 pm / 1 Груд. 2009
На жаль, я не можу так красиво писати вірші, але хочу запропонувати своє невеличке оповідання, яке я написала у 9 класі. Так, воно не досконале, але, можливо, вам сподобається…
Сашко
Ніщо не подобалося Сашкові на новому місці: ні простора квартира, ні зелений парк, що виднівся із вікон. Усе було чуже, потребувало дослідження.
Сашко жив лише з матір’ю. Батько, як кажуть у народі, „на льоду роздерся”. Але хлопець дуже часто відчував себе самотнім, бо мати, Олеся Володимирівна, майже ніколи не піклувалася про свого сина, а лише постійно знаходилася у пошуках загубленого щастя. Люська, як називали її усі — від друзів до ворогів, часто не ночувала вдома і зловживала алкоголем, топлячи у ньому своє горе, яке з’явилося із народженням сина.
З такою системою виховання Сашко міг би жити таким же життям, як і його мати. Але самі небеса послали йому Ганну Никифорівну, або просто тітку Ганну, що жила поверхом нижче.
Саме вона займалася духовним розвитком дитини: водила Сашка до місцевої бібліотеки, придбала фарби і пензлі, читала казки. Досить часто їй доводилося годувати нещасного і залишати на ночівлю. Саме вона, а не мати, записала Сашка до найближчої школи. Тітка Ганна вважала, що основою для формування характеру дитини повинна бути задушевна бесіда. Під час розмови Сашко міг вільно зняти із серця камінь: образи від однолітків, несправедлива кривда, самотність.
Так хлопець і ріс потихеньку, але усе життя враз змінилося після його чотирнадцятиріччя.
Мати, яка лише коли-не-коли влаштовувалася на роботу, на якій, звичайно, довго не затримувалася, нарешті саме там знайшла своє „щастя”. Прийшла вона до старої, обшарпаної квартири, у якій роками не робився ремонт, лише після полудня.
Сашко уже звик до такої стандартної для нього ситуації. Але цього єдиного разу Люська зайшла до єдиного оазису чистоти — кімнати Сашка із дуже задоволеним виглядом, і почала лагідно розпитувати сина:
— Ну, як ти себе почуваєш?
— Та ніби нормально. — парубок насторожився. — А що таке?
— Збирай усі свої речі — ми переїжджаємо.
— Тобто…
— Тобто життя наше від цього моменту налагоджується! — мати аж розсміялася.
—Я познайомилася із респектабельним чоловіком, який запрошував мене вийти за
нього заміж. Уявляєш, ми будемо жити не в передмісті, а у центрі. Ну хіба я не
молодець?
— Але … Я не можу покинути тітку Ганну, і школу, і…
Хлопець хотів додати „ і друзів”, але саме ці слова застряли йому у горлі. Адже якби він сказав це, то покривив би душею. Сашко був дуже-дуже самотнім!
Отже, навесні, після материного весілля, коли життя буяє, хлопець відчув на серці пустку. У нього не було вибору — він мусить іти за матір’ю, яку любив попри всі образи і незгоди.
Найтяжчим було прощання із Ганною Никифорівною. Сама вона не мала дітей, тому прийняла Сашка за сина. Тепер його у неї відбирають, а вона нічого не могла вдіяти. Залишалося лише стояти мовчки і ковтати сльози. Усе просила-примовляла:
— Не забувай мене, бо я тебе ніколи не забуду. Нехай щастить тобі в усьому…
Але розмову перервав автомобільний сигнал, поданий чоловіком Люськи. Сашко
не мав іншого вибору, як іти.
Вітчим не подобався йому: високий, огрядний, з вусами і гострими свинячими очима. Професія його була таємнича і небезпечна. Він не любив нікого і ніщо, а лише намагався на усьому заробити.
Після переїзду пасинку його попереднє життя здавалося раєм. Тепер він мусив виконувати тяжку, часто безглузду роботу. Вітчим його бив, залишав без їжі і води, замикав у тісній камері. Матері було байдуже: „щастя” було таким солодким і п’янким!
Часто Сашко уявляв, що він птах у золотій клітці: живе у п’ятикімнатній квартирі, відвідує приватну школу. Але хіба це — життя? Хіба він живе? Йому ніби відрізали крила.
Його крилами була тітка Ганна, яка померла перед Новим Роком. Ганна Никифорівна була у світі сама як палець, єдиний син її помер десять років тому, інших родичів вона не мала, тож Сашко мусив займатися організацією поховання.
У незначний день людей на цвинтарі прийшло небагато, але юнак цурався і їх, „лиш би усе це закінчилося…” — єдина думка гарячою хвилею пульсувала у його голові. „Чому саме вона…”
Смеркало. Біля свіжої могили стояв лише підліток. Йому можна було дати усі вісімнадцять років, хоча хлопцеві ледве виповнилося п’ятнадцять. Темне волосся покрило сніг. Сашко підняв важку руку, підніс її до обличчя і відчув на щоці вологу. Сльози… „Я не повинен плакати… Я повинен витримати усе…”
— Ви Олександр Іващук?
Хлопець обернувся і побачив статечного, в літах чоловіка, худорлявого, з білою бородою і розумними очима.
— Би Олександр Іващук?
— Що вам потрібно? — ця особа порушила хід думок юнака, не дозволила йому
залишитися сам-на-сам із горем.
— У мене до вас суто ділова розмова. Пройдемось до кав’ярні?
Сашко кивнув, але в душі почав нервувати.
Приміщення зігріло їх. Незнайомець замовив для них кави.
— Нелегко було вас знайти!Я Максим Харитонович, адвокат покійної Ганни
Никифорівни. Саме у мене знаходиться її заповіт. Скажіть чесно, ви знали, що при
житі небіжчиця була доволі багатою особою?
Юнак не чув сивобородого. Уся його увага була прикута до вікна, за яким буяло життя: люди готувалися до Різдва, дехто ще продовжував святкувати Новий Рік. Десятиметрова красуня-ялинка квітувала гірляндами. Тож адвокат потрусив Сашка і лише підсунув до нього заповіт:
„Я Ганна Никифорівна Олекса, будучи при здоровому глузді і твердій пам’яті, залишаю Іващуку Олександру…”
Потім ще десять хвилин Максим Харитонович продовжував свій монолог про обсяг спадщини, залишив візитку і попросив прийти за консультацією.
Сашкові було байдуже. Він би усе на світі віддав, тільки аби залишилася його тітка Ганна.
На нещастя, він залишив візитку у кишені куртки і пішов додому, де мусив стерпіти побої за спізнення. Залишившись у своїй кімнаті, хлопець лише гірко розплакався. Жодна людина не може винести ніякого болю, куди уже йому?
А тим часом вітчим обшукав кишені Сашка, знайшов візитку і з’їздив за вказаною адресою. Там він дізнався про пасинкову спадщину. Саме тоді у його голові народився злий план.
Настало Різдво Христове. Уся сім’я зібралася у залі. І саме тут вітчим промовив єлейним голосом.
— А чому ти не колядуєш? Існує давня традиція ходити у гості і колядувати.
Заодно і прогуляєшся.
Сама ласкавість насторожувала, тож Сашко обережно спитав:
— А можна мені залишитися у своїй кімнаті?
— НІ! — вибухнув вітчим. — Ти зараз встанеш І підеш колядувати. А не то…
Підліток зрозумів, що інакше його чекає страшна кара, він мусив одягнутися і
вийти надвір. Мати лише байдуже глянула йому услід. Вона думала, що зараз
повинен початися її улюблений серіал. Усе інше було недоступне для її убогого
розуму. Не помітила вона, як кудись подівся і вітчим.
Сашко зник. Його шукали, але не могли знайти. Сніг покрив усі сліди. Лише під час відлиги звичайні перехожі знайшли його під лісом. За стільки часу він добре зберігся. Рана перестала кровоточити, вираз обличчя залишився спокійним. Сашко навіки залишився п’ятнадцятирічним статечним юнаком.
Мати його часто навідувала. Сама вона посивіла, постаріла, згорбилася. Усім вона казала:
— Це я в усьому винна…Тільки я…
У день його народження Олеся Володимирівна підійшла до могили сина:
— Я живу, але хіба це життя?…
Твого вітчима спіймали і засадили у тюрму. Спадщина чекає на тебе. Це я усьому винна, тільки я одна… Пробач мені, синочку!
Вона і не знала, що він уже її давно пробачив.
11:36 pm / 14 Груд. 2009
МЕРТВА КАК МЕТЛА
Любовь мертва как метла,
Прислонённая к камину.
Протёрты все полы,
Подметена зола.
Все свечи сожжены -
Чернеют фитили.
Заиндевели окна -
Беззвёздны и безлунны.
Нет тапок под кроватью,
Нет тряпок на полу.
Лишь морщится подушка…
И запах здесь забытый.
11:38 pm / 14 Груд. 2009
Забирая боль, догорит свеча.
Я целую дождь, снова не до сна.
Я глотаю свет лунных панорам,
Отдавая крик северным ветрам.
Я целовать тебя хочу,
Твоё я имя повторяю,
Любви своей зажёг свечу
И за собой мосты сжигаю.
Свеча со временем сгорит,
И воск слезой с неё прольётся,
Но страсть могучая кипит,
Любовь для счастья нам даётся.
Я целовать тебя хочу,
Ласкать и нежить твоё тело,
Чтоб не задуть свою свечу,
Чтобы не зря она горела.
Гори, моя свеча, гори!
Так, чтобы воск не проливался,
К губам чтоб губы путь нашли,
Скорее чтобы целовался.
Я целовать тебя хочу!
Сказать о цели не умею,
Свеча горит, а я молчу,
Пускай горит, я не жалею.
Свеча любви даёт тепло,
Надежду дарит мне большую,
Пока горенье не прошло,
Тебя я нежно поцелую.
11:54 am / 19 Груд. 2009
В одній далекій стороні
В країні де проросли квіти
Щасливі люди там жили
Землі своєї й щастя діти.
В тій стороні живе дівча
Прекрасне та сором’язливе
Вона не бачила життя
Та бачила заграви, зливи.
Цілунок дощиком трави
Натхненний спів пташок у лісі,
Та щоб в країну ту дійти
Не можна зовсім було злитись.
І хлопець в тій країні жив
Він був пастух, ковнір, зброяр
Він чобітки привладним шив,,
А собі йшов пізніше в яр.
І там в обіймах у Орфея
Він засинав…
І снилось сонце, снилась фея
Яку колись так покохав.
* * * * *
А поруч жили люди злі
Вони були сердиті, люті
І хтіли на святій землі
Поставити свій лад усюди.
Зібрав злий цар своєє військо
І здумав тріш повоювати
Його життя було обійстя
Його душа таїлась в гратах
В один чарівний день неначе
Так ніжне небо спохмурніло,
То злий Юрко так грізно скаче
Й країну мороком накрило…
Не думав злюка, що прогає
Не думав він, що так втече,
І люд тікаючи хапає
Й принцесу чарівну краде…
Наступний день в жалобі був
Стілько людей було померло
Король Василій не забув
Як з пам’яті кохання стерли
Коли при владі батько був
Малим кохав одне дівча
Й її не стало… Не забув
Як був готов віддать життя
За те, щоби вона вернулась
Прекрасна Оля, сонце ясне
Щоби, як колись озирнулась
І тихо втиснулась в плече…
Зібрав Василь не військо сильне
Знайшов п’ятьох лише хоробрих
Вони були від нього вільні
Та з гордих, щирих, вірних, добрих
Ясон, Семен, Марко та Силах
Між ними був і хлопець той
Він меч тримати був не в силах
Душею ж був вояк, герой.
Василь був спорядився теж
Із замку вийшли рано-вранці
Й пішли у незліченність стеж
В руках мечі, на спинах ранці.
Чи довго йшли чи ні, не знаю,
Та лиш дійшли було в кордон
Сказав Василь: -«Тут зачекаєм,
А зараз всі лягайте в сон.»
Невірність межі злого царства
Лякали навіть найсмирніших
Земля горіла люто кварцем
Не пропускаючи і піших.
У тій землі лишивсь Семен…
Не зміг дійти до боку того
Герой боїв, кривавих сцен
Не застеріг прощання свого…
Минали дні, стражденні дні
І ось дійшли до того замку
Де злий Юрко беріг Надін
Вбачаючи у ній коханку…
Та билось біднеє дівча
Рвалось на волю. В небо! В землі!
Бо думала, що там життя,
А не в печері мокрій, темній.
Пізнав же злий, що в нього гості
І сам був вийшов на крильце
В руках землі святої горсті
На втіху прославляв себе…
…ніхто не знає, що там сталось
У нерівній битві хто як зліг
Брати за руки вірно брались
І втрьох лиш стали на поріг
Василь, сміливець і Ясон
Ввійшли до замку. До Юрка
На вірний, певно уже, скон
До скону вже, та за життя
Вони ще бились, та лиш біда
Помер Ясон, списом у спину.
Василь завбачив лиш Юрка
З рукою піднятою в стіну…
…Не зміг був стерпіть син Назар,
Що залишився вдома був
Він військо малєє зібрав
Як тільки-но про бій почув…
Чи лишився Юрко жить
Чи сталось що із царством злим
Рожденного вбивати й бить
Не можна називать своїм.
Ніхто не знає і що сталось
З щасливими дітьми століття
Чи не зійшлись, чи все ж побрались
В пророчі сни всім довголіття.
Та лиш король Василь знайшов
Колись утраченеє щастя
Свою чарівную любов
Прекрасну Ольгу, що в ненасті
Утратив, думав, назавжди
Хтось ризикуючи стрічає
Хтось йде у іншії світи,
А хтось натхненно лиш кохає.
Щоб подвиг і собі зробить
Піти на смерть в ім’я кохання
Щоб міг і далі так любить,
Бо це чиєсь, та все ж призвання.
Ці декілька, прошу, рядочків
Як подарунок мій прийми
Як покохаєш в скількись рочків
Ти до кохання, прошу, йди.
Воно не часто вже й дається
Забуте світом і людьми
На гроші, вроду не піддається
Воно ще є. До нього йди.
9:01 pm / 28 Січ. 2010
Який чудовий день!
Який чудовий день!
Яке все тут прекрасне!
Без тебе день-не день!
I що тут може бути класне?!
Уже i нiч ясна на дворi,
I мiсяць сам стоїть.
Тобi признаюся в любовi,
I зiрка поряд загорить.
I мiсяць, i поряд зiрка,
А я сама, без тебе!
I тiльки запалала свiчка
I нiби вже не треба
Про тебе думати щодня,
I знати,що ти мене не любиш.
Тобi б я серце вiддала,
А ти мене можливо вже забудеш.
11:01 pm / 6 Лют. 2010
Дуже класно)))
5:20 pm / 5 Бер. 2010
Порада місяця
Мав він все: багатство й країни,
Мав він все до чого людська душа прагне і лине.
Та не мав він кохання,
І щастя не мав,
Бо хтось йому його украв…
Шукав королеву,
Любив він поетесу,
І мріяв про ту та про іншу принцесу…
Та хтілось серцю когось покохати,
Від того кохання жити й палати!
Шукав він фею,
Шукав і чаклунку,
Шукав він у будь кого порятунку…
У місяця-брата свого запитав:
«Що треба зробити щоб я покохав?»
А місяць спокійно йому відповів:
«Віддай багатство бідним усім…
Віддай і сирітці ,
Віддай вдові,
Віддай на церкву і не залиш собі.
Тоді знайдеш ти ту єдину…
До якої так серце твоє лине…»
Не задумався він ні на мить,
Зробив усе як той велить,
Віддав усе…
Залишив тільки сад…
Там троняд запашних росте ряд…
Блукав вулицями він уночі,
І зустрів жебрачку яка плакала від душі,
Побачивши очі отії сумні,
Він серце подарував отій сироті,
Живе він щасливо,
Діток доглядає…
Про своє багатство не згадує й не пам’ятає…
Бо щастя не в тому скільки в тебе яхт…
А скільки у серці твоєму квітучих троянд…
5.03.10
4:04 pm / 8 Бер. 2010
Ні сліз, ані дощу не стало в світі,
Холодний крик погас у далині.
Потоптані тепер, колись прекрасні квіти,
Які букетами приносив я тобі.
Пожовкле фото, пилюка часу прикриває,
І серце б’ється якось невпопад,
Зима троянду снігом прикриває.
Й набуте не оправдує затрат.
О ніжна нічко, своїм ти покривалом,
Мене накрий кохана схорони,
І своїм дотиком, холодним, нетривалим,
Зболілу душу в щастя загорни.
Свої зірки малесенькі кристали,
Як сльози за нещастя поверни,
Вони мої запалені портали,
Тих душ свічки холодної весни.
Я крила щастя виростити хочу,
Щоб птахою злетіти в вись,
І не боятись сонця, знати зможу.
Спаливши крила впасти вниз,
І вже коли моє схололе тіло,
Схоронять тихо у землі,
На гробі моїм виведуть несміло,
«Він той Ікар,що,покохавши,полетів!»