Рябченко Ольга, 1 курс, МЕіМ, гр. №20


12:15 am, 25 Трав. 2007

Рябченко Ольга
студентка 1 курсу
факультету міжнародної економіки та менеджменту, гр. №20

Місто

Це недобудоване тіло будинку,
Що стало палітрою снів, почуттів і думок,
І це недописане слово,

Й магазин алкогольних напоїв під назвою “Зірка”.
Люблю недошколу і навіть цей недо-дитячий садок.

Я люблю цей асфальт,
І на ньому цю, скошену щойно, траву,
Цей вітер холодний
І неймовірну вологість повітря,
І навіть бруд на бруківках –
Це все те, чим уся я живу.

Вірність життю

Тобі набридло щастя? Та чому?
О, мила подруго! Нізащо не повірю!
Його готова ти віддати, та кому?
Про те, що маєш ти, я лише мрію.

Набрид твій успіх, гроші, слава?
Хоч вбий, не розумію я тебе!
Багато хто сказав би, що ти пава,
Адже талан цей даний із небес!

Чому нестерпна радість? Сонце? Сміх?
Тобі не личать сльози, ти це знаєш.
Навіщо в серце ти пускаєш гріх?
Чому складних шляхів в житті шукаєш?

Ні, я не вірю! Розум мій наївний
Не хоче бачити, як зраджуєш кохання.
Твій білий принц… він щиро тобі вірний!
Ти ж присудила його душу до заслання!

Кому віддати щастя хочеш ти?
З ким поділитись хочеш цим багатством?
Невже так тяжко хрест ось цей нести?
Ти кажеш, твоя доля – лиш нещастя?

Ти прагнеш бурі, вихору і змін,
Змінити хочеш все ти докорінно.
Подумай лиш, що ставиш ти на кін?
Хоча у прагненнях своїх ти є невинна…

Ти пропонуєш помінятися місцями?
Щаслива буду я твоїм життям?
Так хочеться відчути мої рани?
Пробач, та дияволу я душу не віддам.

О подруго! Замовкни, перестань!
З тобою ж повністю я згідна!
Хай на столі цвіте лише герань,
Та своєму життю я буду вірна!

Соната

Той сніг на дахах і на вітах,
Мов попіл гарячий і тихий,
Сонату для власної втіхи
Ночами на скрипці грає…

Рве душу й метіль підіймає,
Для серця спочинку немає,
Повільно думки відпускає
У вічність, у простір, у час…

Вогонь в канделябрах не згас,
Можливо, соната для нас?
Ну ,досить. Мені уже час.
Цей сон відпусти! Благаю…

Так порожньо…

Так порожньо, так холодно і душно
В моїй душі – могила, там пітьма.
Ти вже колись зазначив досить слушно –
Немає щастя, то й душі нема.

Я чую свист – це вітер в серці грає,
Роздмухуючи попіл цигарок,
Там порожнеча в полум’ї згорає,
І в голові звучить скажений рок.

Мої уста – в солодкій п’янкій крові,
По тілу вже отрута протікла,
Я справді прагнула не тої долі,
Але ж себе сама я прокляла…

Я вбила щастя… Збочено й криваво
Розіп’яла його на хресті,
Я хочу, щоб страшна була розправа,
І я померла у чужому сні…

Цей світ самозакоханий, жорстокий,
Не хоче чути мого каяття,
І під акорди все руйнуючого рока
Чому б не взяти й не піти з життя?..

Здогад

Ранковий шепіт… Блюдце кави…
Яскраве сонце, сиві хмари,
Твій погляд радісний й лукавий –
Душа летить аж до небес…

Дитячі радощі і сміх
Квартиру залили навколо,
В очах питання: “Що є гріх?”
Це зачарованеє коло…

Морозний вітер – серця цвіт,
Вечірнє місто – мої рани…
Тобі ж було так мало літ!
Навіщо, Господи, так рано?..

Ось тут гуляли… Бачиш, ось…
А тут сиділи – пили каву…
А під каштаном тут вдалось…
Мене ж смішив ти для розваги!

Своя сім’я. Своє життя.
Свої проблеми і невдачі.
Й назад немає вороття.
І я питаю: “Що є щастя?”

Розкрию очі – ось ти, поряд.
Вечірнє місто навкруги.
Мої думки були лиш здогад,
А щастя ось воно – торкнись!

Вірші наших студентівkafedra

Ви можете слідкувати за новими коментарями за допомогою RSS 2.0. Ви можете залишити коментар, або трекбек.

Читайте також:

Коментувати