Кечеджи М.С. (КЕФ, І курс)
11:20 am, 27 Трав. 2007
Кечеджи М.С. (кредитно-економічний ф-т, І курс)
ПОСТМОДЕРНІЗМ У ТВОРЧОСТІ БОГДАНА-ІГОРЯ АНТОНИЧА
Західна література розвивалася цілком природним шляхом, тому модернізм і авангард початку ХХ ст. органічно еволюціонували у постмодерн. Відсталість української літератури вперше була помічена у ХІХ ст. Реалізм, започаткований Шевченком, міцно зайняв панівну позицію в красному письмі. Провідною була народницька поетика, що було зумовлено і особливим бездержавним становищем України. Література перебрала на себе державницькі функції просвіти, соціального захисту і популяризації й пропаганди української мови.
Ця традиція була нарешті обірвана у 1896 р. виходом збірки І.Франка «Зів’яле листя», що мала явно модерний характер. Творчість Франка у стилі містичного й наукового реалізму стала своєрідним містком між народницькою поетикою і модернізмом в українській літературі. Далі – неоромантизм, символізм, неореалізм, імпресіонізм, футуризм, неокласицизм, інтелектуалізм і т.д.
Традиція українського модернізму була грубо обірвана у 30х роках ХХ ст. і всупереч усім еволюційним законам повернута до реалізму. Ситуація на Західній Україні була трохи інакшою. Література Західної України не мала ні Тичини, ні Клена, ні Підмогильного. Але вона мала щось інше. Це був Антонич.
«Цей юнак мав завзяття лірика, що дбає головно про свій голос , а все інше ставить на друге місце… Антонич не був би зупинився на своїх успіхах і не дав би себе зупинити невдачами , його слабе тіло і слабе серце підтримувала сильна воля та ясна свідомість, що найлегше дійти до мети – тяжкою працею.» (М.Рудницький)
Його нарекли «поетом Атлантиди» - землі, якої вже немає. Він помер за 10 років до того, як знищили Лемківщину. Антонич був наполовину лемком, але постійно боровся з лемком у собі, викорінював говірку, «олітературював мову».
«Ціль поезії – давати вище, сублімоване відчуття дійсності. Правдива поезія не залежна від краси природи, дійсна поезія має свою власну і нічим не замінну красу».
У період поширення фрейдистських і юнгівських відкриттів у сфері підсвідомого Антонич став одним з перших дослідників підсвідомого й відображення побаченого в снах у поезії. Він визначав власне духовне походження, пам’ятаючи, що навіть найоригінальніший митець може породити тільки частину себе, решту він підсвідомо успадковує від попередників.
«Належить не просто до модернізму, а до постмодернізму – більше до сюрреалізму. У нього немає тематичних обрисів, зате є образи, асоціація, уявлення, що зумовлені природою, віруванням, світлом, звуком – зовнішніми подразниками.» Він переганяє свій час, тому сюрреалістом називають його не всі, він підходить до європейського сюрреалізму.
Антонич-поет народжувався трудно, але знайшовши свій справжній шлях, пішов ним семимильними кроками. У перших віршах ще елементарна, художньо нецікава боротьба з силабо-тонічною метричною системою, формальна і тематична невишуканість, вплив старших західноукраїнських поетів (Б.Лепкого). Антонич як поет починав з нічого, тому його подальший зліт був гідний подиву. Добрий літературний смак і висока поетична культура молодого автора не дали йому друкувати свої початкові твори.
Поезії, що увійшли в «Привітання життя» (1931р.) цікавіші, проте це найслабша поетова збірка, але в ній є чимало майстерного й несподіваного. Складається враження, що його головний девіз – девіз кінця ХІХст. – «Make it new!», що особливо помітно у трактуванні алітерацій. Алітерації «зовнішні»: не виникають з потреб озвучення рядка, а накидається згори (така алітерація давно відома й цілком законна).
Ранній формалізм помітний у строфічних експериментах першої збірки (особливо в сонетах). Поет ставить сонет «на голову», але це не дає справжніх художніх ефектів. Навпаки, найцікавіші – написані канонічною формою сонета. У другій збірці Антонич сам зрозумів, що він – «образотворчий», а не піснетворчий поет. Тому він зосереджується на побудові образів.
Але є цікаві образи навіть у першій збірці. Це арсенал образів західноєвропейської поезії не без домішків м’якого сюрреалізму. Самі по собі образи – блискучі, але вони в’януть у порівнянні з пізнішим Антоничем. По-друге, це цілком антоничівські поезії й образи, як от: «П’яний дітвак із сонцем у кишені». Перша збірка дуже нерівна: у ній впливи романтизму, польських поетів, відгомони Поля Верлена, є барокові образи, є сліди сюрреалістів, є впливи раннього Тичини, Г.Сковороди. «Зелена елегія» - результат істеричних пошуків, єдиний суцільно антоничівський твір, міцний місток до наступної збірки «Три перстені» (1934).
Антонич стає звершеним поетом-майстром, не так продовжує, як міняє свій шлях, розвиваючи техніку й колорит «Зеленої елегії». Його мистецько-філософський світогляд – це своєрідне трактування природи: вона неначе «фіксована» спогадами лемківських краєвидів. Міфологізм Антонича – це цікавість до колективного несвідомого: «Ідея про безсмертність як про безкінечну мандрівку душі. Майбутня загибель цивілізації – момент вічного ланцюга нищень і творень.«Із всіх явищ найдивніше явище існування.»
Якщо ця збірка – оказкування реальності, то наступна «Книга Лева» (1936) – її оміфізування. Міфічна основа в назві: Лев - V Знак Зодіаку, символ Сонця, волі і вогню; в алхімії – знак «філософського» вогню; у геральдиці – знак відваги, земної сили; «Книга Лева» - Євангеліє Св.Марка; у К. Юнга – небезпека, коли свідомість може бути підкорена несвідомим (те, що Лев – герб Львова, мало, мабуть, найменше значення).
У збірці лейтмотив природи поглиблюється. Природа підвищується до духовних висот і з’єднується з людською підсвідомістю. Поет освячує її, вдягає у виразні символи релігійних обрядів, вона стає відображенням ірраціональної сили, хаотичної стихійності поганської віри. Виступає мотив «Антоничевого пантеїзму»: поет ототожнює існування героя з існуванням природи, особливо рослинної. Деколи злиття настільки сильне, що герой втрачає власну індивідуальність, навіть фізично перестає бути людиною і перетворюється на явище поза людською природою. У циклічності природи поет знаходить відповіді на питання життя і смерті, преображення матерії: хоча «я» і свідомість людини помре, її надособове буття буде вічним. Це посилює міфічну атмосферу збірки, а з іншого боку протиставляється сучасній цивілізації, так жорстко розкритикованій у збірці «Ротації». Наступна збірка «Зелена євангелія» (1938) не приносить нових тематичних мотивів, не продовжує теми ортодоксальної релігії. Тут – витончена та художньо перевтілена містика (погляди на вічність, близькі до буддизму). Тут – перетворення талановитого поета лемківських краєвидів на поета-містика, поета-мислителя.
«Ротації» (1938, посмертна). Ця збірка відрізняється від основного русла його таланту. Можливо, завершивши свій головний творчий струмінь у «Зеленій євангелії», Антонич вирішив піти іншими дорогами: від ствердження до заперечення, від неоромантизму до похмурого експресіонізму. Можливо, це була криза світогляду чи особистості, але вона, проте, показала іншу грань Антонича – не менш цікаву й обдаровану.
Читайте також:
- No related posts found.