Пожовкле фото, пилюка часу прикриває,
І серце б’ється якось невпопад,
Зима троянду снігом прикриває.
Й набуте не оправдує затрат.

О ніжна нічко, своїм ти покривалом,
Мене накрий кохана схорони,
І своїм дотиком, холодним, нетривалим,
Зболілу душу в щастя загорни.

Свої зірки малесенькі кристали,
Як сльози за нещастя поверни,
Вони мої запалені портали,
Тих душ свічки холодної весни.

Я крила щастя виростити хочу,
Щоб птахою злетіти в вись,
І не боятись сонця, знати зможу.
Спаливши крила впасти вниз,

І вже коли моє схололе тіло,
Схоронять тихо у землі,
На гробі моїм виведуть несміло,
«Він той Ікар,що,покохавши,полетів!»

Мав він все: багатство й країни,
Мав він все до чого людська душа прагне і лине.
Та не мав він кохання,
І щастя не мав,
Бо хтось йому його украв…
Шукав королеву,
Любив він поетесу,
І мріяв про ту та про іншу принцесу…
Та хтілось серцю когось покохати,
Від того кохання жити й палати!
Шукав він фею,
Шукав і чаклунку,
Шукав він у будь кого порятунку…
У місяця-брата свого запитав:
«Що треба зробити щоб я покохав?»
А місяць спокійно йому відповів:
«Віддай багатство бідним усім…
Віддай і сирітці ,
Віддай вдові,
Віддай на церкву і не залиш собі.
Тоді знайдеш ти ту єдину…
До якої так серце твоє лине…»
Не задумався він ні на мить,
Зробив усе як той велить,
Віддав усе…
Залишив тільки сад…
Там троняд запашних росте ряд…
Блукав вулицями він уночі,
І зустрів жебрачку яка плакала від душі,
Побачивши очі отії сумні,
Він серце подарував отій сироті,
Живе він щасливо,
Діток доглядає…
Про своє багатство не згадує й не пам’ятає…
Бо щастя не в тому скільки в тебе яхт…
А скільки у серці твоєму квітучих троянд…

5.03.10

Який чудовий день!
Яке все тут прекрасне!
Без тебе день-не день!
I що тут може бути класне?!
Уже i нiч ясна на дворi,
I мiсяць сам стоїть.
Тобi признаюся в любовi,
I зiрка поряд загорить.
I мiсяць, i поряд зiрка,
А я сама, без тебе!
I тiльки запалала свiчка
I нiби вже не треба
Про тебе думати щодня,
I знати,що ти мене не любиш.
Тобi б я серце вiддала,
А ти мене можливо вже забудеш.

Я целовать тебя хочу,

Твоё я имя повторяю,

Любви своей зажёг свечу

И за собой мосты сжигаю.

Свеча со временем сгорит,

И воск слезой с неё прольётся,

Но страсть могучая кипит,

Любовь для счастья нам даётся.

Я целовать тебя хочу,

Ласкать и нежить твоё тело,

Чтоб не задуть свою свечу,

Чтобы не зря она горела.

Гори, моя свеча, гори!

Так, чтобы воск не проливался,

К губам чтоб губы путь нашли,

Скорее чтобы целовался.

Я целовать тебя хочу!

Сказать о цели не умею,

Свеча горит, а я молчу,

Пускай горит, я не жалею.

Свеча любви даёт тепло,

Надежду дарит мне большую,

Пока горенье не прошло,

Тебя я нежно поцелую.

Любовь мертва как метла,
Прислонённая к камину.

Протёрты все полы,
Подметена зола.

Все свечи сожжены -
Чернеют фитили.

Заиндевели окна -
Беззвёздны и безлунны.

Нет тапок под кроватью,
Нет тряпок на полу.

Лишь морщится подушка…
И запах здесь забытый.

Сашко

Ніщо не подобалося Сашкові на новому місці: ні простора квартира, ні зелений парк, що виднівся із вікон. Усе було чуже, потребувало дослідження.
Сашко жив лише з матір’ю. Батько, як кажуть у народі, „на льоду роздерся”. Але хлопець дуже часто відчував себе самотнім, бо мати, Олеся Володимирівна, майже ніколи не піклувалася про свого сина, а лише постійно знаходилася у пошуках загубленого щастя. Люська, як називали її усі — від друзів до ворогів, часто не ночувала вдома і зловживала алкоголем, топлячи у ньому своє горе, яке з’явилося із народженням сина.
З такою системою виховання Сашко міг би жити таким же життям, як і його мати. Але самі небеса послали йому Ганну Никифорівну, або просто тітку Ганну, що жила поверхом нижче.
Саме вона займалася духовним розвитком дитини: водила Сашка до місцевої бібліотеки, придбала фарби і пензлі, читала казки. Досить часто їй доводилося годувати нещасного і залишати на ночівлю. Саме вона, а не мати, записала Сашка до найближчої школи. Тітка Ганна вважала, що основою для формування характеру дитини повинна бути задушевна бесіда. Під час розмови Сашко міг вільно зняти із серця камінь: образи від однолітків, несправедлива кривда, самотність.
Так хлопець і ріс потихеньку, але усе життя враз змінилося після його чотирнадцятиріччя.
Мати, яка лише коли-не-коли влаштовувалася на роботу, на якій, звичайно, довго не затримувалася, нарешті саме там знайшла своє „щастя”. Прийшла вона до старої, обшарпаної квартири, у якій роками не робився ремонт, лише після полудня.
Сашко уже звик до такої стандартної для нього ситуації. Але цього єдиного разу Люська зайшла до єдиного оазису чистоти — кімнати Сашка із дуже задоволеним виглядом, і почала лагідно розпитувати сина:
— Ну, як ти себе почуваєш?
— Та ніби нормально. — парубок насторожився. — А що таке?
— Збирай усі свої речі — ми переїжджаємо.
— Тобто…
— Тобто життя наше від цього моменту налагоджується! — мати аж розсміялася.
—Я познайомилася із респектабельним чоловіком, який запрошував мене вийти за
нього заміж. Уявляєш, ми будемо жити не в передмісті, а у центрі. Ну хіба я не
молодець?
— Але … Я не можу покинути тітку Ганну, і школу, і…
Хлопець хотів додати „ і друзів”, але саме ці слова застряли йому у горлі. Адже якби він сказав це, то покривив би душею. Сашко був дуже-дуже самотнім!
Отже, навесні, після материного весілля, коли життя буяє, хлопець відчув на серці пустку. У нього не було вибору — він мусить іти за матір’ю, яку любив попри всі образи і незгоди.
Найтяжчим було прощання із Ганною Никифорівною. Сама вона не мала дітей, тому прийняла Сашка за сина. Тепер його у неї відбирають, а вона нічого не могла вдіяти. Залишалося лише стояти мовчки і ковтати сльози. Усе просила-примовляла:
— Не забувай мене, бо я тебе ніколи не забуду. Нехай щастить тобі в усьому…
Але розмову перервав автомобільний сигнал, поданий чоловіком Люськи. Сашко
не мав іншого вибору, як іти.
Вітчим не подобався йому: високий, огрядний, з вусами і гострими свинячими очима. Професія його була таємнича і небезпечна. Він не любив нікого і ніщо, а лише намагався на усьому заробити.
Після переїзду пасинку його попереднє життя здавалося раєм. Тепер він мусив виконувати тяжку, часто безглузду роботу. Вітчим його бив, залишав без їжі і води, замикав у тісній камері. Матері було байдуже: „щастя” було таким солодким і п’янким!
Часто Сашко уявляв, що він птах у золотій клітці: живе у п’ятикімнатній квартирі, відвідує приватну школу. Але хіба це — життя? Хіба він живе? Йому ніби відрізали крила.
Його крилами була тітка Ганна, яка померла перед Новим Роком. Ганна Никифорівна була у світі сама як палець, єдиний син її помер десять років тому, інших родичів вона не мала, тож Сашко мусив займатися організацією поховання.
У незначний день людей на цвинтарі прийшло небагато, але юнак цурався і їх, „лиш би усе це закінчилося…” — єдина думка гарячою хвилею пульсувала у його голові. „Чому саме вона…”
Смеркало. Біля свіжої могили стояв лише підліток. Йому можна було дати усі вісімнадцять років, хоча хлопцеві ледве виповнилося п’ятнадцять. Темне волосся покрило сніг. Сашко підняв важку руку, підніс її до обличчя і відчув на щоці вологу. Сльози… „Я не повинен плакати… Я повинен витримати усе…”
— Ви Олександр Іващук?
Хлопець обернувся і побачив статечного, в літах чоловіка, худорлявого, з білою бородою і розумними очима.
— Би Олександр Іващук?
— Що вам потрібно? — ця особа порушила хід думок юнака, не дозволила йому
залишитися сам-на-сам із горем.
— У мене до вас суто ділова розмова. Пройдемось до кав’ярні?
Сашко кивнув, але в душі почав нервувати.
Приміщення зігріло їх. Незнайомець замовив для них кави.
— Нелегко було вас знайти!Я Максим Харитонович, адвокат покійної Ганни
Никифорівни. Саме у мене знаходиться її заповіт. Скажіть чесно, ви знали, що при
житі небіжчиця була доволі багатою особою?
Юнак не чув сивобородого. Уся його увага була прикута до вікна, за яким буяло життя: люди готувалися до Різдва, дехто ще продовжував святкувати Новий Рік. Десятиметрова красуня-ялинка квітувала гірляндами. Тож адвокат потрусив Сашка і лише підсунув до нього заповіт:
„Я Ганна Никифорівна Олекса, будучи при здоровому глузді і твердій пам’яті, залишаю Іващуку Олександру…”
Потім ще десять хвилин Максим Харитонович продовжував свій монолог про обсяг спадщини, залишив візитку і попросив прийти за консультацією.
Сашкові було байдуже. Він би усе на світі віддав, тільки аби залишилася його тітка Ганна.
На нещастя, він залишив візитку у кишені куртки і пішов додому, де мусив стерпіти побої за спізнення. Залишившись у своїй кімнаті, хлопець лише гірко розплакався. Жодна людина не може винести ніякого болю, куди уже йому?
А тим часом вітчим обшукав кишені Сашка, знайшов візитку і з’їздив за вказаною адресою. Там він дізнався про пасинкову спадщину. Саме тоді у його голові народився злий план.
Настало Різдво Христове. Уся сім’я зібралася у залі. І саме тут вітчим промовив єлейним голосом.
— А чому ти не колядуєш? Існує давня традиція ходити у гості і колядувати.
Заодно і прогуляєшся.
Сама ласкавість насторожувала, тож Сашко обережно спитав:
— А можна мені залишитися у своїй кімнаті?
— НІ! — вибухнув вітчим. — Ти зараз встанеш І підеш колядувати. А не то…
Підліток зрозумів, що інакше його чекає страшна кара, він мусив одягнутися і
вийти надвір. Мати лише байдуже глянула йому услід. Вона думала, що зараз
повинен початися її улюблений серіал. Усе інше було недоступне для її убогого
розуму. Не помітила вона, як кудись подівся і вітчим.
Сашко зник. Його шукали, але не могли знайти. Сніг покрив усі сліди. Лише під час відлиги звичайні перехожі знайшли його під лісом. За стільки часу він добре зберігся. Рана перестала кровоточити, вираз обличчя залишився спокійним. Сашко навіки залишився п’ятнадцятирічним статечним юнаком.
Мати його часто навідувала. Сама вона посивіла, постаріла, згорбилася. Усім вона казала:
— Це я в усьому винна…Тільки я…
У день його народження Олеся Володимирівна підійшла до могили сина:
— Я живу, але хіба це життя?…
Твого вітчима спіймали і засадили у тюрму. Спадщина чекає на тебе. Це я усьому винна, тільки я одна… Пробач мені, синочку!
Вона і не знала, що він уже її давно пробачив.

Ти написав листа у ,безвість,
А я скажу - не правда це!
Кохаєш, любиш, серце знає,
Я за тобою вирушаю…
На край землі тобі летіти,
А й невзмозі відпустити рук.
Я знаю, ти ще можеш залишитись,
Ми можем жити без розлук!

Я ще дивлюся в твої очі,
Іще я бачу облік твій.
Не залишай одну! Не хочу!
Я слідом полечу, повір!
Можеш забуть, що я з тобою,
Я буду янголом твоїм…
10.11.09р.