Сучасний варіант сюжету політичної комедії М.Куліша “Мина Мазайло”, запропонований студентами

Сюжет 4

Сучасний варіант комедії М.Куліша “Мина Мазайло”
Дійові осови:
Іван Петрович Бондаренко – вчений, біолог;
Аделаїда Іванівна – його дружина;
Інна – донька;
Остап – син;
Оля – подруга Інни;
Сусід – сусід Бондаренків.

Дія 1
Сучасна міська квартира. Стіни заставлені шафами з книгами. З усього видно, що господар квартири – інтелігент, науковець.
Інна: Ох, Оленько! Ну, нарешті! Я чекаю тебе. Серце вже спопеліло, душа тремтить. Що в нас робиться. Не життя, а … Ой, а в тебе чобітки нові! За скільки купила?
Оля: Італійські. 200 у.о.
Інна: Що 200 у.о.? Ах, чобітки! Набридло таке життя. Скільки можна жити в цьому лайні! Старий вирішив злиняти за кордон. Он і тітка Рита вихваляється. Так рогом Остап уперся. Все мріє про тихий куточок, про село, риболовлю о п’ятій ранку. Уявляєш?
Оля: Що ти кажеш?
Інна: Ось так. А предок не те, що про сільські краєвиди не хоче чути, а навіть залишатися ось тут, в цій барлозі не бажає. Здурів на старість.
Оля: Та невже?
Інна: Поїду, каже, на захід і все. Скільки можна, мовляв, свій розум за безцінь продавати? Воно можливо і краще там буде, але як я покину тебе, цю вулицю, на якій виросла, друзів?
Оля: Так, мені буде сумно без тебе.
Інна: А Остап і вдень, і вночі марить не те, що літнім відпочинком у глухому селі, а навіть мріє там жити!
Оля: Та що ти кажеш?
Інна: А старий іще зранку пішов на біржу вивідати, де потрібні такі “голови”, як він. Остап про батьків переїзд ще нічого не знає. А тітка не перестає телефонувати, розповідає, як їй добре: купила будинок, машину, а оце розпочала будувати фонтан біля будинку.
Мама: Інно! Від тітки був дзвінок?
Інна: Ні!
Мама: Нехай сама телефонує, бо ще раз подзвоним і доведеться знову всю батькову зарплатню віддати.
Інна: Мамо! Але ж необхідно щось робити. Потрібно, щоб вона якось вплинула або на батька, або на Остапа. Поки вона збереться подати звістку, то у нас в сім”ї може статись громадянська війна.
Мама: А-ах! Роби, як знаєш.
Інна: Оленько! Я придумала! Якщо ти вважаєш себе моєю найкращою подругою, закохай Остапа в себе. Може, він, гланувши на твої стрункі ноги, тонку талію та вишуканий одяг, забуде про свої оті сільські дурниці.
Оля: Невже так може бути?
Інна: Може. Закохуються ж так, що і з дому йдуть, батьків забувають, від дітей відмовляються.
Оля: Ти серйозно?
Інна: Серйозно.
Оля: Я не зможу цього зробити.
Інна: Чому?
Оля: Тому. Я не зможу ламати життя людині. Невже я така? У мене не вийде!
Інна: Зможеш! У тебе виразні очі, довге волосся. Він гляне на тебе – і розтане. Сам якось казав, що в тебе дуже гарні очі.
Оля: Невже?
Інна: Так. А ще казав, що вони схожі на дві волошки в житньому полі.
Оля: Як це чудово: дві волошки в житі…
Інна: Ну от. Так що зробити це тобі буде не так і важко. Знаєш, якого хлопця підхопила собі Катька Іванова?
Оля: ?!
Інна: Президента якоїсь там фірми. Молодий ще. Ледве за тридцять перевалило. Вона вже втретє за кордоном відпочиває.
Оля: Що серйозно?
Інна: Так.
З’являється мама.
Мама: Інно! Тітка Рита не дзвонила?
Інна: Ні, а що?
Мама: Я подумала може, пошли їй виклик, нехай сама до нас подзвонить!
Інна: Мамо, ну що ти таке кажеш!
Мама: Ой, дитинко, треба щось робити! Ох-ох-ох.
Мама виходить.
Інна: Оля, прошу тебе: закохай у себе Остапа.
Оля: Як я це зроблю? Ти ж сама кажеш, що він сам не свій од сільських краєвидів, та і до нас, міських дівчат, ставиться, м”яко кажучи, не дуже.
Інна: Ну ти, Олю, і дурна. Прикинься теж прихильницею тихого життя в сільській глушині.
Оля: Я спробую. Та мені самій, якщо чесно, нудись хочеться втекти від цього постійного шуму автомобілів, заклопотаних облич і зів”ялої зелені на міському базарі.
Інна: Цс-с-с! Здається, хтось іде.
Входить Остап.
Остап: Привід дівчата!
Інна: Привіт! Ти пам”ятаєш? Моя подруга – Оля.
Остап: Так, пам”ятаю.
Інна: Остапе, Оля – моя найкраща подруга. Вона мріє про “екзотичний” відпочинок на березі сільської річки. Ти не підкажеш мальовничі куточки?
Остап: Невже? Хіба може міська краля хотіти поїхати на відпочинок у село? Їм Канари давай. Стривай! А ти ж мене вже питала. Я якось тобі розказував, що приглянув одне невеличке мальовниче село. Пам”ятаєш?
Інна: Ні, не пам”ятаю.
Остап: Ох, і краса там! Вийдеш на край села, глянеш на поле, вжихнеш повітря на повні груди – і ото як пташці хочеться, ниряти у просторі. Таке відчуття! Здається що потрапив у зелений рай.
Інна: Ну, от-от. Вам конче потрібно зустрітися і поговорити про це.
Остап: З охотою. Тільки іншим разом, бо я спішу. В бібліотеку.

Дія 2

Оля: Я його прикохала. І знаєш чим, Інно?
Інна: Ну, розказуй, подруго!
Оля: Вчора хадили ми по сквері. Він розповідав мені історії з сільського життя. Розповідав, як він має жити там. І я прохопилась, що колись у дитинстві бабуся, в якої я відпочивала щоліта, навчила мене варити справжній український борщ.
Інна: Ну?!
Оля: Я бачила, як очі його загорілись, а на щоках заграв рум’янець. Він сказав, що бачить в мені споріднену душу.
Інна: Оце вже добре!
Входить мама.
Мама: Ну-ну. Про що ви тут балакаєте? Чиї душі стали рідними?
Інна: Так, це ми ось з Олею хочемо нашого Остапа навернути на правильний шлях. І Оля розповіла, що трахи знайома із сільським життям, а він розтанув.
Мама: Що? Не сміши мене, Олю! Що ти можеш знати про те життя?
Оля: Нехай буде так. Але коли Остап захоплено розповідав про весняний вишневий сад, мені здалося, що я його бачила і навіть в повітрі почувся тонкий п’янкий аромат вишневого цвіту.
Інна: То він тобі памороки всякими штучками забиває.
Мама: Бачиш, Олю. Він не покохав тебе просто як дівчину, як людину, врешті. Він шукає в тобі щось сільське.
Оля: Не думаю. На нього це не схоже.
Мама: Ой людоньки! Краще піти жебрачкою на вулицю, оніж гнути спину на зарослих бур’янами сільських городах.
Інна: Олю! Ти маєш бути рішучою. Зараз ти ідеш до Остапа в кімнату і кажеш або він залишається з тобою в місті, або ти їдеш з міста до столиці. І ви більше ніколи не побачитесь.
Мама: Або-або!
Оля заходить в кімнату до Остапа.
Оля: Я їду з міста.
Остап: Як це: “з міста”? Куди? Навіщо?
Оля: Так потрібно. У столицю.
Остап: Серйозно?
Оля: Серйозно.
Остап: Як же це так? Стільки теплих слів, сподівань, і раптом – у столицю.
Оля: Остапе, ти міг би щось зробити таке, божевільне, щоб я залишилася?
Остап: Що? Заради тебе я зроблю все!
Оля: Ні. Я передумала. Бувай.

Дія 3

І.П.: (захеканий, розхристаний):
Скоріше води! Спішив повідомити вам новину, аж серце зайшлося!
А.І.: Ну, росказуй вже!
І.П.: Ось, дивіться! Хто шукає, той завжди знаходить. Ви тільки подивіться, скільки пропозицій! Португалія – раз, Німеччина – два, Угорщина – три. І все це легально, законно, вигідні умови.
А.І.: Щось схоже на казку!
І.П.: Мені теж так здалося спочатку, але люди кажуть, що фірма солідна, ніяких проколів не може бути. І цифри вражаючі: 1700-3000.
А.І.: Ох і заживемо! Не будемо копійки рахувати від зарплати до зарплати.
І.П.: Зачекай. Ти уяви двоповерховий будинок, басейн у дворі.
Інна: Батьку, так то все у фільмах так і показують, а у житті хто зна, як воно буде.
І.П.: Ні, але саме цікавіше буде, коли про таке моє життя дізнаються теперішні колеги: вони луснуть від заздрощів! Зараз зі мною не дуже привітні, а тоді кожен буде називати себе моїм найкращим другом.
А.І.: Ну і мрійник ти!
І.П.: А уяви, що буде, як я запрошу когось із них у гості. Як він буде хадити по будинку і захоплюватись ним. Ох, яке у тебе авто! А скільки віддав за таку ванну? А скільки коштує така спальна?
А.І.: Ох, Іване! До такого життя нелегко дотягнутись. Мабуть, не один ти бажаєш його. Щось не віриться, що за тим твоїм кордоном своїх кебетів не вистачає.
І.П.: Нічого. Тут діло тонке. Декому хліб маслом треба помастити, щоб саме мене взяли, саме я їм був потрібний. Так от, жінко, ті гроші, що ми збирали на машину, я віддав потрібній людині. Так що все буде в ажурі.
А.І.: Ой лишенько! Це ж скільки ми з тобою економили, а ти оце взяв і віддав гроші невідомо кому.
І.П.: Нічого, колись окупиться.
Входять Остап, Інна, через кілька хвилин з’являється Оля.
Оля: Ох, ледве дісталась до вас. На дорогах пробки. Так довелось два квартали пішки йти.
Інна: Подруго! Я так рада тебе бачити. Думала, ти справді вирішила податися до столиці. А що таке?
Оля: Та повно людей на площі, з плакатами, щось викрикують. Дорогу перекрили. Машини зупинилися. Ні пройти, ні проїхати. Такий безлад.
Остап: Олю! Я так радий тебе бачити! Вже, думалось, ніколи не загляну в твої очі.
Оля: Ні, Остапе! Пробач, що була занадто різкою з тобою. В житті кожної людити є вибір. Я його вже зробила. Я хочу поїхати з тобою туди, де гуляють вітри, де пахне чебрецем і м’ятою. Я хочу з тобою пройтись вранці по холодній росі, пити парне. Щойно видоєне молоко, усміхатись до людей і бажати всім доброго дня.
Остап: Так, Олю. А ще ми будемо бродити по лісі і збиратимемо ожину, питимемо холодну джерельну воду.
І.П.: Сину, а ти так і не став дорослим. Це все романтика. А реалії сьогоднішнього дня – забезпечення комфорту в житті, добробуту для людини. Щоб не було соромно від бідності людям в очі дивитися. Так, як ти хочеш жити, сьогодні не прагне жити ніхто. Сьогодні це не людно. Я підготував для нас краще життя. Ох і заживемо!
Входить сусід.
Сусід: Ти чуєш, сусіде, що робиться в світі? І не ще-небудь, а у нас, у нашому рідному місті. Ось поглянь, що пишуть. Група ділків організувала фірму, яка займалась перевезенням людей за кордон. Фальшиві контрактики, підроблені візи. Зібрали в довірливих зівак близько десяти мільйонів і втекли в невідомому напрямку.
І.П.: Ой, лишенько! Невже це та сама фірма?
А.І.: Що ти сказав? Плакали наші грошики!
Оля: Так, коли я добиралася до вас, щось подібне чула від перехожих.
Інна: Ну от тобі й маєш! А яке життя вимальовувалось. Мабуть, доведеться нам усім переїздити в село. Там хоч і важче жити, зате овочі свіженькі на городі ростуть.
Остап: Так батьку. І свої знання в галузі біології тобі знайдеться, де застосувати. Землі – не міряно. Це все-таки краще, ніж бути хатнім робітником з вузівським дипломом на чужині.

Гончар Н.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8