Сучасний варіант сюжету політичної комедії М.Куліша “Мина Мазайло”, запропонований студентами

“Модернова історія сучасного Мини Мазайла, або мрійливий син Великого Цзедуна”
Усім добре відомо, що після занепаду Союзу Радянських Соціалістичних Республік залишився достатньо великий прошарок минулих урядовців: зрілих, перконаних у непохитності своєї ідеології, комуністів, які й остаточно не зрозуміли, що то трапилось навкруги, куди воно усе подівалось? Чому це комусь знадобилось робити таку прикрість, коли все йшло так добре і соціалістичне суспільство, і комуністична держава були вже на горизонті, і усі торкалися їх лівою ногою?
Сергій Шуфрик був середньостатичним представником цього середнього суспільного класу. З самого свого народження, у непримітному селі Середняки, що на Львівщині, він нічим не відрізнявся від своїх одноліток: невеликого зросту, русявий, без якихось особливих прикмет, з сірими очима та немов водянистим поглядом. Він як усі пішов у 7 років до школи, з часом усвідомив, що не бажає туди ходити і як більшість не розумів чому він повинен таки це робити. Провчившись там до 9 класу Сергійко зрозумів, що освіта це зовсім не те чого бажає його безмежно глубока та не оцінена суспільством душа. Вона мріяла про реалізацію. Але ж як, коли не було ніяких талантів, він не мав ні до чого особливого неповторного хисту, він не чим не відрізнявся від сірого непрімітного середовища навкруги. Та вже у той час, у його 16 років Сергій Панасович Шуфрик зрозумів, що він не хоче бути як усі, він хоче бути над ними. А тут дуже своєчасно відбувалися вибори Організатора комсомольців школи, простіше кажучи КомсОрга. І Сергій зажив цією метою, хлопчик вирішив, що попри усі перепони він їм стане. Він запропонував свою кандидатуру і був обраний спеціально створеною для цього випадку комісією. (Чесно кажучи, цей випадок можна віднести до світових феноменів і Сергійкової вдачі, яка йому перший і останній раз посміхнулась. Головний претендент на цю посаду, розумний, кмітливий, гарний хловець Андрій розбив шкільне вікно і адміністрація вирішила таким чином його покарати). Це був Сергійків тріумф і з того часу він почав будувати своє комуністичне майбутнє…
…На жаль до 1991 року набудував тільки молодшого помічника заступника відповідаючого за проведення міських перибиральних заходів у місті львові. Але ж вже дорослий чоловік не припиняв мріяти про ту саму реалізацію, ту саму владу над усіма. І ось тепер, коли й усім, окрім нашого героя, стало зрозуміло, що нічого з комуністичної справи не вийде, і Нова Україна – це повноцінна капіталістична держава, він засинав і просинався разом зі своєю мрією, йшов готувати з нею сніданок, дивився ранкові новини, одягався і швендяв на роботу. Може це тому, що більше не було з ким, бо його не менше звичайна жінка таки знайшла більш ініціативного та сильного чоловіка, а діти вже давно навчалися у столиці.
Але ж одного ранку, дещо змінило життя пана Шуфрика. Готуючи собі снідонок він почув з блакитного екрану слово “комуністична” та мало не змінив канал на інший, тому що останнього часу він не чув у контексті з цим терміном нічого більш менш вірного: лише одні безгрунтовні слова та лайливі випади. Але ж щось його зупинило. (Згодом він вирішив, що то була божа десниця.) Ранкові новини натхненно розповідали про новостворену Комуністичну Партію Китайської Народної Республіки в Україні, або просто КаПеКеНеРу. (Оскільки за останній час населення Китаю вирісло рівно вдвічі, вони почали вважати, що це обов”язок нової держави-гиганта створити у більшості світових держав свої політичні партії-представники і впроваджувати в політичне життя цих держав свою комуністично направлену ідеологію.) “Воно! Так-так-так, це воно, це те що мені потрібно”, – “Я повинен вступити до неї, це мій останній шанс”.
У той же день він звільнився з роботи, і почав пошуки штаб-квартири КаПеКеНеРу. Це була нелегка справа, тому що її взагалі не було, і ніхто навіть про цю партію не знав. “Божечки ти мій, чому ж це люди такі тупі й недалекоглядні, така перспектива, такі можливості, а вони усі сидять і не ворухнуться”, – жалів Шуфрик оточуючих і починаючи відчувати особливу прихильність долі.
Пройшов тиждень. Ніяких результатів. Пройшло два. Теж саме. “Ні це цілком неймовірно, щоб у звичайної людини не було можливості попасти у цю партію і стати будівником цасливого майбутнього…”, – тільки подумав Сергій, як задзвонив телефон.
– Пан Шуфрик у телехвона. Що нада?
– Це Мі Ку Лінь, але ж ви можете називати мене простіше – Кузьміна Олена Миколаївна. Ви мене, я гадаю, не знаєте, але ж…
– Мехулінь?
– …Але ж ми знаємо вас.
– Ми?
– Так, українські представники Комуністичної Китайської Партії. Ми дізналися, що ви маєте намір потрапити до нашої партії.
– Та-а-ак, – дрижащім голосом відповів наш герой.
– Як швидко ви будете мати можливість зробити перший внесок у казну партії?
– Внесок?
– Звісно, 4 тисячі.
– Коли? Куди? Чого?
– Як можна швидше, на наш банківський рахунок у американській зеленій валюті. Ви згодні? Чи ми помилилися у вас?
– НІ!
– Добре. Номер банківського рахунку прийде з завтрашнім листом. До побачення! Ми з вами зв”яжемося!

“Я не вірю, я не вірю, що таке щастя відбувається зі мною. Самі представники! Мені! Подзвонили… Ну нарешті. Тепер моє життя зміниться.” Сергій Шуфрик не помилявся…
Увесь наступний день він просидів біля поштової скриньки і тільки у вечорі отримав ЙОГО. Скільки він уявляв Його собі, гадав якого кольору він буде. Блакитний? Зелений? Ні, звісно червоний, інакше і бути не може. Але ж це був звичайний білий конверт, із звичайним львівським штампом, у графі “відправник” значилось ім”я цієї пані. “Ну то й що, яка мені різниця хто відправляв, головне це те, що я їм потрібен.”
Наступного дня Сергій Панасович Шуфрик перш за все пішов до паспортного стола і за останні гроші, які в нього залишились змінив собі ім”я. До-о-овго він учора вирішував яке прізвище йому більш підходить. Але не дійшовши до одного рішення пішов у бібліотеку, узяв енциклопецію, відкрив розділ “Китай” і почав перебирати: Яобан, Цинцин, Цземінь, Цзедун… “Стоп. Цзедун? Мао Цзедун? Великий батько Китаю? Воно! Сергій Панасович Цзедун… Матінки мої, як гарно, як красиво і милозвучно. Ось воно – щастя”, – і виніс його з паспортного відділу на тремтючих ногах і під гогіт веселих паспортисток.
Тепер залишилось одне єдине питання. Де взяти гроші? “Кредит у банку? – гадав Сергій Цзедун, – ні, не дадуть. Може у жінки виклянчати? Ні, ще в потилицю отримаю. Діти. Звісно, діти. Вони мене люблять, я їх ніколи не бив, з рота кусок хліба не витягував, вони просто повонні мені надати цей мізер”.
– Альо! Котруся? Доця, привіт! Це твій татко.
– Папінька, як я тебе рада чути, як справи? – бідна жінка й не знала як реагувати на цю появу. Десять років, ні слуху-ні духу і на тобі таке.
– Люба моя, в мене такі справи… – і батько розказав дочці усю свою історію.
– Па, я не зрозуміла? Цзедун? Який ще в біса Цзедун? Ти що, з глузду з”їхав? Ми вже у 8 поколінні Шуфрики! Ти розумієш, що це значить? Я навіть не взяла чоловікове прізвище, щоб зберегти його, – вона кипіла від гніву.
– Добре, добре. Як в тебе справи? Мабуть добре? Ну гаразд. Дзвони.

“Фу-у-ух, ну в мене й дурна дочка, чого вона до цього прізвища так прикипіла. Добре. Дзвоню Несторові.”
– Прийомная господина Шуфрик.
– Добрий день, це дзвонить його татко зі Львова. Можна мені мого синочка?
– Конечно можно. Нестор Сергеевич, вас к телефону, ваш отец из Львова.
– Пааааапа! Ты что? Сколько раз я тебе говорил не звони мне. И тем более не говори что из Львова. Как ты мог, как… Что ты хочешь?
– Синку, мені потрібно 4 тисячі доларів.
– Хорошо, без проблем, я тебе вышлю, больше мне не звони. Пока.

Наступного дня, Сергій Панасович вирушив до банку, зробив необхідну операцію і побіг додому чекати дзвінка. Щасливий і натхненний. Які тільки сни тієї ночі він не бачив: він, Сергій Цзедун, стоїть на трибуні і тисячі людей стоять перед ним і скандують його ім”я… Це були останні хвилини його щастя.
Зраджуючи своїм принципам, він встав не рано вранці, а вже перед обідом, з”їв шматочок хліба, запив його кип”яченою водою і намагався переконати себе, що він вже наївся. (Чесно кажучи, у нього просто не було іншого вибору, їсти все одно було нічого). І тут він включив телевізор. На всіх без виключень каналах показували одне й те саме. Нудьга. “Якогось там капіталіста-бізнесмена схопили з 8 мільйонами доларів, коли він хотів тікати до Китаю. Тю. Нічого йому оце було робити, створив якусь партію, і втікає. Воно йому нада? …стоп! яку він партію створив? КаПеКеНеРу??? Мою партію КаПеКеНеРу?? Втік? З моїми грошима? Не може бути…”
На цьому я гадаю слід закінчити моє оповідання. Хіба ж вам буде цікаво читати про минулого урядовця – теперішнього двірника? Мабуть ні. Але ж єдине, що може зацікавити вас, так це його мрія, якою він прожив усе своє життя, і навіть опинившить збіднілим двірником, не покинув її. Вам не зрозуміти чому, але ж я вам можу сказати: бо одному все ж таки так самотньо…

Безсонова К.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8