Сучасний варіант сюжету політичної комедії М.Куліша “Мина Мазайло”, запропонований студентами

Сюжет 8

Проект “Мина Мазайло”
Степан Цупко

Степан Цупко вже 15 років профивав у Києві, до столиці він переїхав з села Пітяки, що неподалік міста Житомир. Йому нещодавно виповнилося 47 років, і настав самий час, щоб задуматись про свої життєві досягнення та життя в цілому. Що ж, Степану не було на що скаржитись: він мав дружину Маню, карінну киянку, двої дітей – сина Артема, якому було все 25, та доньку Надію, якій було 19, роботу, яку він любив (останні 20 років Степан був бухгалтером в газеті “Вечірні вісті”). Та все ж таки була одна мрія, яка з”явилась у нього одразу після отримання роботи в газеті: він відчував, що світ втрачає чудового журналіста, талановитого письменника (це він про себе, звичайно). І хоча робота його полягала лише у підрахунку чисел на калькуляторі та занесення їх у відповідні таблиці, а жодного вищого навчального закладу у селі Пітяки, як не дивно, не було (тож вищої освіти Степан не мав), та й говорив здебільшого на суржику, але був певен, що дирекція не дає йому можливості написати статтю лише тому, що всі журналісти його газети змовились проти нього, бо відчувають в Степані сильного суперника та гідного конкурента.
День за днем Степан скаржився своїй родині, сусідам, друзям на директорів та колег, ці балачки не витримували оточуючі. Одного дня степан вирішив зробити рішучий крок та поговорити з головним редактором “Вечірніх вістей” Миколаєм Івановичем:
– Ото ви мені скажіть, Миколай Іванович, чим я гірший за тих йолопів? Я можу писати лутше і качєствєнніє, тільки дайте мнє можливість вам це доказати.
Так як Микола Іванович вже давно чув плітки про нездійсненні мрії Степана, і йому набридли дзвінки його дружини (яка таємно від Степана благала дати чоловіку шанс), він розумів, що має щось таке сказати, щоб відмовити Степану, але щоб ці слова не змусили його піти, бо, чесно кажучи, жоден не захоче так тяжко процювати за такі малі гроші, тож він вирішив трохи пожартувати. Взявши Степана за плече, Микола Іванович з серйозним виразом обличчя промовив:
– Любий Степане, розумієте, в чому справа, “высшое начальство” видало наказ, в якому повідомляло, що відтепер усі працівники ЗМІ, а особливо автори статей у газетах, повинні мати справжні європеські прізвища та розмовляти однією з європейських мов, бо країна взяла західний вектор після “майдану” і все в ній тепер має бути по-європейськи. Тож ви маєте розуміти, як людина розумна й освічена, що прізвище Цупко та знання лише української мови, хоча й, безперечно, досконало, навряд чи їх задовольнить.
Степан почухав потилицю й промовив:
– А якщо я зміню прізвище на… (тут він намагався згадати хоч одне “справжнє європейське прізвице”, але пам”ять та голова в цілому його підводили) якесь європейське прізвище та вивчу мову, зможу стати журналістом?
– Авжеж, буду радий вас бачити у себе в кабінеті одразу потому.
– Дякую, пане. Запевняю вас, що скоро ми побачимось.
Микола Іванович не міг стримати задоволення від вигаданого: “Такий абсурд, як він міг в таке повірити, та хіба може таке трапитись у демократичній країні з віковою історією та традиціями?”… Але могло… Степан, не відкладаючи, відкрив вдома енциклопедію, яку йому колись подарувала дружина (що було натяком на його розумові здібності) й почав шукати те саме “справжнє європейське прізвище”: Габсбург, Бекон, Гегель, Міцкевич, Шекспір, Фіхте… Все не те… та що та за дивні прізвища взагалі. Тут Степан натрапив на Гольбах-Дітріха і йому дуже сподобалась ідея подвійного прізвища. Може щось таке Данте-Фейєрбах або Вацлав-Яерчиль? Ні, хочеться бути якимось героєм, ідолом нації, кумиром поколінь. Цілу ніч Степан думав над цим питанням, а рано-вранці знайшов “ідеальний варіант” – Валуа-Бонапарт. Ось воно, думав він, те, що треба, і я себе насправді відчуваю не Цупко, а як мінімум Валуа-Бонапартом. Почувши про це за сніданком, дружина зовсім не здивувалась, а от син підняв справжню бурю:
– Й чути про це, батьку, не хочу. Ми в десятому поколінні Цупкко і ними й залишимось. Що то за зрада така? Чим тебе твоє прізвище не влаштовує? Це справжня неповага до роду й родини, – обличчя Артема налилось кров”ю, очі стали білі й пусті, – якщо ти це зробиш, мене ти більше не побачиш ніколи, присягаюсь!
– А я хочу сказати, що тато вже дорослий чоловік і має сам вирішувати такі справи, тож якщо хоче бути Валуа чи кимосб ще, то нехай буде. І не тобі йому читати лекції, – мовила Надія і ніжно взяла тата за руку.
– Дякую, доню, – мовив Степан і встав з-за столу, – моя мрія має здійснитись, і я для цього зроблю все від мене залежне.
Наступним кроком було вивчення мови. Степан довго вагався, яку мову вивчати, бо ніяких азів із жодної з них не знав. Та раптом згадав про свою молодшу сестру Галю, яка проживала у невеличкому селі на Західній Україні. Він швидко набрав її номер й спитав солоденько:
– Галю, рибонько, добрий день, це тобі братік твій із Києва телехфонує, не забула мене ще?
– Таке забудеш… Чого тобі, Цупко?
– А я вже не Цупко тепер, та мова не про те. Ти ще працюєш у кав”ярні біля готелю того?
– Так, а що тобі з того?
– Маю до тебе велике прохання… Ти говорила, що за роки праці там вже майже 3 мови досконало знаєш, це так?
– Звичайно, чи то я тобі колись брехала?
– Ні, квітонько, авжеж ніколи. Галю, приїжджай до мене у гості, хочу, щоб ти мене одній з тих “іностранних мов” навчила…
Галя ніколи не була у столиці, тож погодилась одразу. Приїхала наступного ранку. Вдома усі, крім Артема (який не розумів, що ця тьотя Галя тут робить), зустріли її радісно. Стапан одразу взяв її під руку й провів до свого кабінету (який одночасно був кімнатою Надії). Там він усе їй розповів та спитав ще раз: “Ти точно всі ті мови, про які говорила, знаєш добре?” На що Галя ображено відповіла: “Авжеж знаю, я парлє франсе, спік інгліш й шпрехе дойтч”, Степан на це мовив: “Боже, Галю, яка ти в мене розумниця, я завжди тобою пишався!” “Ну, знаєш, коли всі ці іноземці у тебе в кафе днюють та ночують, важко їх мови не вивчити”, – з гордістю сказала Галя. Насправді, знання Галею французької, англійської й німецької мов цими фразами й обмежувалось, ще вона знала багато лайливий іншомовних слів та виразів, які не раз чула на свою адресу від “благодарних посєтітєлєй”.
Уроки почали цього ж дня, Степан вирішив, що справжній Валуа-Бонапарт, звісно, має розмовляти французькою. Галя не могла розповісти правду, бо вже кілька років розповідала Степану не тільки про свої знання іноземних мов, а й про свого чоловіка Француза-аристократа Антуана, який насправді був Антоном із сусіднього села.
Тож після інтенсивного курсу французької Степан вже знав усі лайливі слова, та як замовити склянку горілки, попрохати рахунок та спитати, де туалет. Галя, щоб довести свої знання постійно називала Степана “місьє Стефан”, і це так сподобалось Степану, що й ім”я він вирішив змінити на Стефан.
У холодний, дощовий понеділок, рано-вранці Степан, тобто Стефан, прийшов на роботу на годину раніше. В офісі вже сиділи секретар Ольга та редактор Євген. Вони жваво обговорювали щось: “Думаю сьогодні ми маємо шанс вивести нашу газету на значно вищий рівень”, “Звичайно, Євгене, треба лише доручити цю справу справжньому спеціалісту”. З подальшої розмови Стефан зрозумів, що сьогодні до редакції приїжджають працівники відомої французької газети для того, щоб знайти таланти. І якщо такі знайдуться, то вони будуть інвестувати газету “Вечірні вісті”.
Стефан все обдумав і вирішив перехопити гостей ще в аеропорту для того, щоб першому дати їм свої статті, які сестра допомогла перекласти йому французькою, й здобути їх прихильність, а отже, і прихильність редактора його рідної газети. Ніхто в редакції ще не знав про суттєві зміни Степана в голові та паспорті, тож жодна людина не чекала від нього таких дій. Як тільки гості з”явились на виході з паспортного контролю, їх вже чекав Степан з аркушем паперу, на якому французькою було написано “Вітаємо лягушатників в Україні”. Можете уявити собі здивування французів. Та спочатку вони подумали, що то своєрідний український гумор, і навіть видавили з себе посмішку. Тепер Степан був певен, що все йде як треба. У автомобілі він передав свої статті і з нетерпінням чекав відповіді іноземних гостей-спеціалістів. І наскільки він був здивований, коли один з них кинув йому цю статтю в обличчя й попросив зупинити машину. Степан зупинився і встиг лише побачити, як всі його гості покинули автомобіль та з роздратованими обличчями й гучними виразами пішли геть. Степан, який був певен, що тепер майже досконало знає французьку, не міг збагнути, чому, йдучи, вони казали: “Дякуємо, дуже приємно, потім щось про чудову природу й яскраві чоботи його дідуся” (звичайно, все це були ті самі лайливі слова, яким його навчила сестра, видаючи їх за справжню літературну французьку мову).
Степан зі сльозами на очах повернувся до редакції. Ніхто не знав, що французів вже зустріли і що газета не отримає ні копійки від них. А Галя зникла ще вранці, розуміючи, що її чекає, коли Стапан зрозуміє всю її “французьку”.
Звичайно, вже ввечері все з”ясувалось, і Стапана було звільнено.
Весь тиждень Степан пролежав дома з хворобою (невідомо чи то від втрати роботи, чи то від застуди). Він розумів, що більше не має жодних шансів знайти гарну роботу в столиці, бо в його трудовій книжці він мав запис про його ненадійність та безвідповідальність. Стапан вирішив поїхати на південь України, бо йому набрид дощ, туман, та, звичайно, мав надію на здійснення своєї мрії. Дружина Маня погодилась поїхати разом з чоловіком, а діти залишились у Києві, де навчались та працювали.
Пригадуєте слова Миколи Івановича про демократичну країну та абсурдність його слів? Все це мало місце в місті Алушті, де оселився Степан, а за паспортом Стефан Валуа-Бонапарт. Єдине, на що міг розраховувати наш герой, була посада “адміністратора ресторана”, а насправді звичайного касира у місцевому барі, яку він і отримав. І тут його керівництво повідомляє йому, що Верховна Рада Автономної Республіки Крим намагається боротися з європейськими емігрантами та всіма тими “європейськими штуками”. Також відтепер у Криму будуть створюватися усі умови для поліпшення життя росіян та “східних українців”, тож тепер Стефан Валуа-Бонапарт думає стати чи то Степаном Романовим, чи то Олексієм Лєрмонтовим, чи то Василєм Пушкіним і вже активно починає вивчати російську мову, не лишаючи надію побачити одного дня своє прізвище під статтею в газеті.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8