АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ БОРИС

У серпні 2009 року Україна святкує 110 років із дня народження Б. Д. Антоненка-Давидовича !

З багатьох причин ім’я талановитого письменника з незвичайно широким діапазоном творчих інтересів, із розмаїтою мистецькою палітрою сучасному читачеві, особливо молодому, донедавна, напевно, мало що могло сказати. Звідки йому можна було дізнатися про майстра слова, більшість творів якого не видавалися протягом кількох десятиліть, а саме ім’я Б. Антоненка-Давидовича піддавалося анафемі з негласною, але суворою забороною згадувати? І це про видатного письменника, романіста і повістяра, новеліста і репортера, нарисовця і публіциста, критика й перекладача, майстра психологічної прози, одного з кращих знавців рідної мови, справжнього чарівника слова, автора понад двох десятків оригінальних книжок: п’єси „Лицарі „абсурду”, роману „За ширмою”, повістей „Смерть”, „Синя Волошка”, „Справжній чоловік”, „Тук-тук…”, мисливської поеми „Семен Іванович Пальоха”, збірок оповідань „Запорошені силуети”, „Слово матері”, „Як воно починалося”, літературних репортажів „Землею українською”, „Люди й вугілля”, „Збруч”, „В сім’ї вольній новій”, збірників статей „Про що і як”, літературно-критичних нарисів „Здалека й зблизька”, „Як ми говоримо…”. Прикро, але більшість його творів, написаних і опублікованих у 20-х р., були силоміць вилучені з літературного процесу й зачинені в спецсховищах як „ущербні”, „ідейно-шкідливі”. Письменникам з таким твердим і незалежним характером, як у Б. Антоненка-Давидовича, було важко жити і творити…
Народився Б. Антоненко-Давидович у м. Ромни, а точніше – в його передмісті Засуллі (тепер Сумської області), в родині машиніста-залізничника. Проте тільки перший рік свого життя прожив на Україні. Дитячі роки минули в м. Брянську, тому найперші враження і мова раннього дитинства були російські, хоч батьки його – українці. Шестирічним хлопчиком повернувся Борис в Україну, в м. Охтирку, де вступив до місцевої гімназії. Десь у другому класі він почав писати вірші російською мовою, а в останніх класах гімназії – фейлетони на учнів та вчителів, нариси. Закінчивши 1917-го Охтирську гімназію, Б. Антоненко-Давидович вступив на природниче відділення Харківського університету, але, збагнувши свою помилку, перевівся на історико-філологічний факультет Київського університету. Проте, через суб’єктивні обставини вузу так і не закінчив. Довелося здобувати освіту самотужки.
У 1920–1921 рр. ще зовсім юним членом КП(б)У Б. Антоненко-Давидович завідував Охтирською наросвітою, ходив з чонівцями проти Махна та місцевих повстанських ватаг, організовував вибори до Рад. Не зрозумівши сутності НЕПу й не погоджуючись із практикою розв’язання національного питання в Україні, восени 1921 р. вийшов із КП(б)У і вступив до УКП. Та, переконавшись у марності її діяльності і не бажаючи „помножувати дяківський хор у московській церкві з філіалом в Україні”, восени 1924 р. вийшов з УКП до її вимушеної „самоліквідації”. Відтоді, як сам те засвідчив, назавжди відійшов від власне політичної роботи.
1923 р. у київському журналі „Нова громада” надрукував перше оповідання „Останні два”, яке й поклало початок його творчості. Своє літературне „хрещення” письменник одержав у літературній організації „Ланка” (згодом – „Марс” – „Майстерня революційного слова”), яка об’єднувала групу молодих „попутників”: Г. Косинка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Тенета, Т. Осьмачка, Д. Фальківський, М. Багряний. Один із найавторитетніших її лідерів – Б. Антоненко-Давидович – так сформулював кредо свого літературного угруповання: „Наше гасло не „Європа чи просвіта?”, а – література УРСР, позбавлена халтури, просвітянщини і хохлацької макулатури”.
Серед його численних творів найпомітнішою в 20-ті р. була повість „Смерть”, яка з-поміж інших факторів стала причиною до багаторічних поневірянь письменника. В ній Антоненко-Давидович глибоко дослідив процес „вростання” національно свідомого українського інтелігента в партію більшовиків і як наслідок – самовитравлення національної свідомості, відлучення його від свого етносу й деградація у безбатченка-яничара. У повісті „Смерть”, як, до речі, і в збірках оповідань „Запорошені силуети” та „Справжній чоловік”, Б. Антоненко-Давидович постає письменником дошкульним і, сказати б, інтелектуально роздратованим.
Багатьма тогочасними творами він гостро засуджував нічим не виправдану жорстокість щодо народу й застерігав від сумних наслідків, до яких можна довести суспільство, якщо новий соціалістичний світ творитимуть агресивні, малограмотні люди з партійними квитками в кишені.
Повість „Смерть”, як і книга „Землею українською”, була піддана нищівній критиці. Автора публічно звинуватили в неприкритому „зоологічному націоналізмі”, в усіх інших найтяжчих „гріхах”. Матеріально й морально життя письменника стало нестерпним. Залишатись у Києві, і взагалі в Україні, було небезпечно. Намагаючись уникнути арешту, Б. Антоненко-Давидович виїздить до Казахстану, де влаштовується на роботу в крайовому держвидавництві редактором.
Та після вбивства Кірова 1 грудня 1934 р. по всій країні почалися жорстокі репресії. Серед арештованих і розстріляних були друзі митця, практично всі члени „Ланки”. Цунамі терору докотився й до Казахстану. 2 січня 1935 р. Антоненка-Давидовича заарештували й під конвоєм відправили до Києва на очну ставку з Є. Плужником і Г. Епіком.
Сталінські опричники звинуватили письменника у „приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації”, яка нібито силою зброї „прагнула повалити Радвладу на Україні і готувала індивідуальний терор проти Компартії і Радянської держави”. На підставі цієї фальшивки Б. Антоненка-Давидовича засуджують на 10 років концтаборів, де письменник пройшов крізь усі кола ГУЛАГівського пекла.
Та катам у суддівських мантіях цього видалося замало, й у травні 1937-го р. вони влаштували ще один гучний процес у самому таборі, в результаті якого митця було позбавлено волі ще на десять років, в які увійшов попередній термін, і з пораженням у правах на п’ять років.
Відмучившись 12 років у таборах БАМЛАГу і звільнившись у травні 1947 р. без права жити у великих містах, письменник улаштувався в с. Білий Рукав на Вінничині, але 6 липня 1951 р., був знову заарештований як „повторник”, і лише 1956 р. його реабілітували, а наступного року він повернувся до Києва і спрагло взявся до творчої роботи. Та з виходом у світ роману „За ширмою” (чернетки якого письменник привіз із заслання) на його адресу поряд із захопленими відгуками, з вуст офіційної критики знову посипалися докори та звинувачення у „зраджуванні життєвої правди”, у „фальшивості письменницьких концепцій”. Переконавшись у цілковитій неспроможності зламати письменника духовно, організатори цькування вирішили доконати його фізично: протягом багатьох років не даючи можливості надрукувати жодного рядка, змушували животіти переважно на скромну пенсію. Та митець продовжував працювати без найменшої надії побачити написане у вигляді друкованого слова; він був змушений писати, бо інакше життя втрачало для нього сенс. Так з’явилася збірка „Сибірських новел”.
Антоненко-Давидович всіма фібрами душі ненавидів брехню й лицемірство самовдоволених літературних сибаритів і мав мужність говорити відверто правду в очі. За це письменника безжально цькували, принижували. Втім, у цей час за кордоном, зокрема в Болгарії, Польщі, Англії, США і навіть у далекій Австралії, його твори видавалися окремими книжками (роман „За ширмою” – мовою оригіналу й англійською, повість „Смерть”, низка оповідань в перекладах англійською, болгарською, польською, збірка літрепортажів „Землею українською”, та дослідження „Як ми говоримо” – мовою оригіналу) звісно ж без будь-якої оплати. За океаном широко відзначалися ювілеї письменника з привітаннями від Пен-клубу, і тільки в Україні – безсоромне шельмування або ж зловісне замовчування… Отже, терновий вінок був покладений на чоло Майстра слова ще задовго до його фізичної кончини. З повним правом відносимо трагічну постать Б. Антоненко-Давидовича до „задушеного відродження”.
До честі письменника, у нього ніколи не було роздвоєння совісті, він ніколи не ставив свічки ні Богові, ні мамоні. Він не зломився під тортурами сталінських опричників, як лишився безкомпромісним у роки стагнації, хоч це й дорого коштувало йому і фізично, і морально, і матеріально. Справжній лицар правди і добра, він з чистою совістю міг повторити услід за геніальним Кобзарем: „караюсь, мучусь, але не каюсь”. Хоч каятись, власне, й не було в чому, бо гуманістичні ідеї, що їх все своє життя відстоював письменник, були чисті і світлі, і він залишився вірним їм до останнього подиху. Він прагнув рішучого й беззастережного засудження ненависного тоталітаризму, справжньої, а не демагогічно проголошуваної демократії, спрагло хотів, аби його народ міг вільно розвиватися й не на словах, а на ділі вчитися й розмовляти рідною мовою. Він жадав своїй Україні „зоряної путі в майбутнє”.
Лише року не дожив майстер (помер 9 травня 1984 р.) до історичного квітня 1985-го – початку революційного очищення нашого суспільства від спотворень, його докорінного оновлення. Сім десятиліть тому письменник із болем і тугою в серці питав: „Чи ж постанеш ти до активного творчого життя, мій знедолений і кволий народе, чи ж знайдеш колись себе, чи й далі будеш „паралітиком на роздорожжу”, лиш „тяглом у поїздах бистроїздних”?
Б. Антоненко-Давидович ніколи не пнувся на літературний Олімп і не замислювався над своїм місцем у красному письменстві. Він просто чесно і вперто „тягнув плуга” на довгій і трудній своїй ниві. За всіх часів та обставин його бентежило тільки одне: прагнення писати так, щоб мати право сказати своїй музі Шевченковими словами: „У нас нема Зерна неправди за собою…”, вважаючи, що саме в цьому незалежно від діапазону й калібру письменницького хисту, є найбільша моральна і творча втіха кожного митця.
За книгу „Смерть. Сибірські новели. Завишені оцінки” (1989) Б. Антоненко-Давидович посмертно удостоєний Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка.
„Він любив Україну, – писав А.Дімаров, – в роки суцільної руїни, і тоді, коли українців змушували забувати все українське, він бив на сполох і наперекір усьому лишався незламним”.

ЛІТЕРАТУРА
Антоненко-Давидович Б.Д. Твори : в 2 т. / вступ. ст., упоряд., прим. Л.С.Бойка. — К., 1999. — Т. 1–2.
Антоненко-Давидович Б.Д. Вибрані твори / упорядкув., передм. О.П.Ткаченко. — К., 2006. — 335 с.
Антоненко-Давидович Б.Д. Прочитайте после моей смерти… / пер. с укр. яз. Я.Голуб. — Л., 2002. — 275 с.
Антоненко-Давидович Б.Д. Смерть; Сибірські новели; Завищені оцінки / вступ. сл. Л.С.Бойка. — К., 2005. — 557 с.: портр.
Антоненко-Давидович Б.Д. Як ми говоримо. — 4-е вид., перероб. і доп. — К., 1997. — 335 с.
Антоненко-Давидович Б.Д. На шляхах і роздоріжжях : Спогади. Невідомі твори / упоряд. Б.Тимошенко. — К., 1999. — 287 с.
Голуб Я.Б. Мій батько – Борис Антоненко-Давидович : спогади. — 2-е вид., доп. — Полтава, 1995. — 293 с.: фот.
Багаття : Б.Антоненко-Давидович очима сучасників : [спогади, інтерв’ю, вірші, новели та ін.] / фундація ім. О.Ольжича; упоряд. Б.Тимошенко. — К., 1999. — 491 с.: портр., [10] арк. фот.
Бойко Л. З когорти одержимих : життя і творчість Б.Антоненка-Давидовича в літ. процесі XX ст. — 2-е вид. — К., 2004. — 581 с.: іл.
Бойко Л. Подвижник духу : док. і факти з життя Бориса Антоненка-Давидовича. — К., 2003. — 391 с.: іл.
Лазаренко В.І. Не вмре, не загине : [мовозн. студії. 6 портр. страдників за Україну: Б.Антоненко-Давидович, П.Педа, В.Свідзинський, О.Довженко, З.Красівський, М.Мельник] — Вінниця, 2005. — 124 с.: іл., табл., портр.
Жила С. Вивчення роману Бориса Антоненка-Давидовича “За ширмою” // Дивослово. – 2000. – № 4. – С.44-50.
Касян Л. Мовна особистість Бориса Антоненка-Давидовича в українознавчому вимірі // Українознавство. – 2007. – № 2. – С.196–200.
Привалова С. Життя і творчість письменника-земляка Б. Антоненка-Давидовича // Укр. л-ра в загальноосвіт. шк. – 2003. – № 1. – С.37–42.