ШКУРУПІЙ ГЕО

(1903-1937)

“…Люди майбутнього всі будуть героями, бо вони нічого не боятимуться…”– Ґ.Ш.

Народився Гео (Георгій) Данилович Шкурупій 20 квітня 1903 року в місті Бендерах. Дитинство провів на Поділлі. Мати вчителювала, батько був залізничним машиністом. Закінчивши Другу Київську класичну гімназію (1920), вступив на медичний факультет Київського університету, де провчився лише рік. Згодом 2 місяці провів в Інституті зовнішніх зносин. Служив на залізниці, працював редактором і сценаристом кінофабрики, співпрацював з редакцією газети “Більшовик”.
1920 р. Гео Шкурупій дебютував у літературно-мистецькому альманаху “Гроно” прозовим твором “Ми”. Захоплений авангардним мистецтвом, письменник виступає з теоретичними статтями про футуризм, бере участь у літературних дискусіях.
Перші збірки його поезій – “Психотези. Вітрина третя” (1922) та “Барабан. Вітрина друга” (1923), написані в стилістиці футуристичної поетики. У них переважає суспільно-політична тематика, що в добу революційної романтики позитивно сприймалося читачами. Проте захоплення футуризмом минуло у Шкурупія досить швидко. Вже 1924 року він висловлюється за об’єднання своєї організації з “Гартом”, підтримує групи М.Ялового та О.Слісаренка, які відійшли від угрупування М.Семенка.
1925 року виходить його збірка “Жарини слів”, яка засвідчила, що “футуристична бравада дедалі більше обертається неоромантизмом – з його дивною сумішшю лірики, сарказму та відблиском трагічного”. Того ж року Г.Шкурупій дебютує як прозаїк. Його книгу гостросюжетних оповідань “Переможець дракона” О.Білецький назвав цікавим явищем в нашій белетристиці: “збірник розмаїтий, талановитий”, хоча надміру залітературений. Інші збірки оповідань: “Пригоди машиніста Хорна” (1925), “Монгольські оповідання” (1930). Збірки віршів: “Море” (1927), “Для друзів-поетів – сучасників вічності” (1929), поема “Зима 1930 року” (1934); романи: “Двері в день” (1929), “Жанна-Батальйонерка” (1930), “Міс Андрієна” (1934).
Розрив Шкурупія з футуризмом виявився нетривалим. У 1927 році він повертається до авангардного футуризму ще “запеклішим футуристом”, аніж колись був. 1930 року Г.Шкурупій очолює київську філію “Нової Генерації” та стає редактором її друкованого органу – “Авангарду-альманаху пролетарських митців Н.Г.” (вийшло два числа). На сторінках цього журналу вперше було надруковано кіносценарій О.Довженка “Земля”, репортаж О.Влизька “Поїзди їдуть на Берлін”, вірші І.Маловічка, П.Мельника, Ю.Палійчука, статті К.Малевича, М.Умакова та ін.
У творах Шкурупія виразно видно прихильність до генеральної лінії партії, але… це твори не так лівого письменника, як патріота України, у душі якого живе гордість і біль за свою вітчизну, якийсь непереможний дух модернізації і прагнення наблизити українську літературу до “західноєвропейського і американського” рівня.
Саме цього йому й не подарували. 3 грудня 1934 року його заарештовано за звинуваченням у приналежності до “київської терористичної організації ОУН”. По справі Г.Шкурупія було проведено два судових засідання військового трибуналу на яких він категорично заперечував висунуті звинувачення, також подав судові письмову заяву-скаргу на неправомірні методи слідства. Після першого суду справу було повернуто на додаткове розслідування. На другому судовому засіданні військового трибуналу Шкурупій знову доводить свою невинність і конкретними аргументами намагається спростувати звинувачення. Проте радянський “найсправедливіший у світі суд” виніс вирок: 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з подальшим трирічним ураженням у політичних правах і конфіскація майна. Дружину Варвару Базлс із сином Георгієм як родину ворога народу виселили з Києва. Г.Шкурупій відбував покарання в Соловецькій тюрмі.
25 листопада 1937 р. “особлива трійка” його справу переглянула й винесла новий вирок: розстріл. Вирок виконано 8 грудня 1937 р., що засвідчено відповідним актом. У 1957 році Шкурупія посмертно реабілітували.

Творчість Гео Шкурупія

“Ах, який я радий! Яким сильним, непереможним я почуваю себе. Я можу одним подихом грудей зворухнути весь світ” – Ґ.Ш.

Погляд:

“Навал прозаїзмів у поезії, безоглядне ламання звичної строфіки, епатації читача всіма способами… Так, але за всім цим почувається також i талант, що ловить нові звуки, нові теми та віддзеркалює світанок нового українського дня” – Юрій Лавріненко, “Розстріляне відродження. Антологія 1917 – 1933. Поезія – проза – драма – есей”, с. 242.

“Шкурупій, зрозуміла річ, орієнтується на Європу. Молодість, пожадлива на всякі враження, разом із тим i літературні, зробила його збірник [“Переможець дракона”] надміру літературним: майже кожне оповідання викликає книжкові спогади… але згодьмося, що в цілому збірник Шкурупія – цікаве явище в нашій молодій белетристиці… В літературі. яка по суті тільки тепер зіп’ялася на ноги i виходить у “великий світ”, такі явища потрібні й допомагають їй іти вперед” – Олександр Білецький. Про прозу взагалi та про нашу прозу 1925 р. // Червоний шлях.1926. № 3. С. 154.

Де знайти:

“Антологія української поезії”, Київ, 1957 р.
Олег Ільницький. Український футуризм 1914 – 1930 рр., Львів, 2003 р.

Семафори

На всю Вкраїну
червона троянда…
Нащадкам не побачить краси руїн.
А в лісі банди.Залізні шляхи
обійняли всю землю, мов спрут.
Всі люди хворіють на чорну неміч
і б’ються головами на камені
й питають:
— Куди йти?..
А в спекулянта на спині борошна пуди.У всі кінці гадюками
розлізлися рельси…
І стоїть залізна вулиця:
не проїхати, не пройти!
А вагони під откосами
колесами
фанатично моляться старому богу…
І семафори руки простягнули
до неба
з одчаю…
Чекають гніву й перемог.
Не б’ють барабани,
не сурмлять сурми,
а кров розіллялася ріками,
і плюскається в ній бандит,
мов риба,
і скрізь вогонь, і вибухи, вибухи…

По світу несамовито тюйюкає
жах…
І навіть невіри з страху
на шию почепили хреста.

І тільки ми бадьорими ранками,
зриваючи м’яту й руту
пісень,
йдемо по залізних шляхах!
Тільки нам одкрито
семафори в майбутнє!..
1921 p.

Голод

Нагодуйте мене, зогрійте!..
Підійміть з очей моїх
перевесла побряклих вій!..
Ви налякаєте мене крихтою хліба,
а я вас бліддю своїх повік.
Я північний, муругий вовк,
владар безмежних, сухих степів.
Я підковою спеки весь хліб потовк
і вночі над мерцями вив.
Я завернувся в подерту ковдру,
мов римський патрицій у тогу,
і мені страшно зимно в ноги.
О, сонце!
Я хочу потертися спиною
об твоє гаряче обличчя,
і мого подиху холод
дійде до самого серця і глибше.
Я завернувся в подерту ковдру,
мов римський патрицій у тогу,
я владар всесвітній: —
Голод.
1925 p.

Пісня зарізаного капітана

Відвага пригод
нас у море жене,
відвага пригод
нас турбує, пече
вогнем…

Крізь ніч і туман
іде наш фляґман,
крізь ніч і туман.

Нема, нема нам спокою в
шинках,
парує кров на ножах.

Як вітер і море покличуть,
цілуємо лезо навал,
лишаємо перса кончити,
лишаємо п’яний підвал,
підхоплює нас шквал.

Шугає вітер,
і стогне туман.
Ший не жаль,
не жаль нам для рей…

У бій,
у бій,
іде наш фляґман,

Е — гей!
Вітер співає в щоглах,
посвист
у линвах застряг,
хвилює,
розпалює погляд
чорний
корсарський стяг.
Крізь ніч і туман
іде наш фляґман,
крізь ніч і туман.

Кров’ю заллято палубу вщерть,
борт продірявив таран,
очима лякає смерть
зарізаний капітан.

Жаль,
жаль нам високих рей …
Е — гей!

* * *
Я — король,
Я — святий,
Я — Георгій
Переможець Дракона!
Не підходьте до мене,
бо,
бо,
бо,
бо з’їм.