КОЧУР ГРИГОРІЙ

Я тих повинен стати голосом,
Хто в многості вже стільки років
Mіж тундрами з питанням болісним
Невільничим ступає кроком.
За цими лавами похмурими
Обстану я перед віками,
I то не в гніві, не в обуренні,
А в певності тривкій, мов камінь;
Мов вітер, що спокійно дихає
І плине полем неозорим,
Ми скромним словом правди тихої
Стозвукий галас переборем
Григорій Кочур

Коли поезія за визначенням «це те, що зникає у перекладі», шана й подяка належиться людям, які роблять все для її збереження. Особливо яскравою у цій когорті є постать Григорія Порфировича очура. Завдяки його натхненній праці українці зарахували до своєї (як казав Х. Л. Борхес) «бібліотеки симпатій» чимало шедеврів світової літератури рідною мовою. Розпочався цей життєвий шлях у селі Фесківці Менського району на Чернігівщині 17 листопада 1908 року в родині селянина. До літератури юного Кочура навернули книжки Максима Рильського, раннього Тичини і найбільше – Миколи Зерова. По закінченні школи стає студентом Київського інституту народної освіти, де його викладачами були професори С.Савченко, М.Калинович, Б.Якубський, С.Маслов, М.Зеров. Викладав у Тираспольському та Вінницькому педінститутах. Це була епоха недовгого, але плідного цвітіння українського відродження 1920–х.
У жовтні 1943 року – арешт у Полтаві органами НКВС і звинувачення в українському націоналізмові. Хоча під час суду письменник винним себе не визнав, та на це тоді не зважали. Разом з дружиною Іриною Воронович Григорія Кочура засудили до 10 років концтаборів і 5 років позбавлення прав, він був відправлений на шахти в Інту (Комі АРСР).
Але й там Григорій Кочур займав провідне місце в інтернаціональному гуртку інтелігенції, не припиняв творчої діяльності. Перекладав, писав вірші, вивчав з допомогою репресованих нові мови, зокрема, естонську, вірменську, грузинську, прилучав до цього друзів. Активне духовне життя допомагало протистояти реаліям каторги.
Ось така людина і увійшла до українського літературного процесу у самому кінці 1950–х. За «хрущовської відлиги» родина Кочурів не тільки вийшла на волю, а й домоглася зняття судимості та реабілітації (1962). Після отримання дозволу виїхати в Україну, подружжя Кочурів оселилося в Ірпені, поблизу Києва, побудувало там будиночок з невеликим вишнево–яблуневим садком, і їхня садиба стала оазою для спраглої до духовного напою української інтелігенції – шістдесятників – середнього покоління, яке щойно вийшло з неволі, й молодого, якого не встигла поламати сталінська репресивна машина. Ірпінська господа Кочурів завжди повнилась цікавими молодими людьми: Іваном Дзюбою, Василем Стусом, Євгеном Сверстюком, Іваном та Надією Світличними, Іваном Драчем, Дмитром Павличком, Михайлиною Коцюбинською і, звісно, Ліною Костенко. Цих людей Григорій Кочур ненав’язливо, непомітно наснажував своїм колосальним інтелектом, водночас надихаючись їхнім і природним суто національним талантом.
Після першої хвилі арештів серед української інтелігенції в 1965 році Кочур в числі 139 авторів підписав лист-протест на захист своїх друзів і близьких знайомих. У 70-х Кочур став усе частіше потрапляти до списків тих, кого “розбирали” на різних зборах, попав до “чорних списків”, зокрема, за те, що зустрічався з українськими літераторами з-за кордону. За другої хвилі репресій серед української інтелігенції в 1973 Григорій Порфирович був виключений зі Спілки письменників України: попри тиск, не дав потрібних КДБ показів проти Є.Сверстюка. Був практично позбавлений можливості публікуватися. Григорія Кочура не друкували по тому майже 10 років. Але увесь цей «позаспілчанський час» не дуже журився, продовжував наполегливо працювати. Не лише перекладав, а й цікавився творчими справами інших. Бо не міг без цього жити. То був його духовний хліб…
У 1987–1988 роках почалося в нашому суспільстві національне відродження. Змінилася ситуація і в Спілці письменників. Григорія Порфировича було поновлено. У 1989 році вийшла невелика збірка його віршів “Інтинський зошит”, його табірна поезія з царства “дротяного дракона”. Тільки у 82-річному віці він дістав можливість прийняти зарубіжні запрошення і виступити з доповідями на наукових конференціях у США (Іллінойський університет, 1991), у Польщі й Чехії (1992). Уперше за все життя – людині, що володіла кількома десятками інших мов…
Хоч і кажуть, що у своїй вітчизні немає пророка, врешті творчість письменника була належно поцінована: премією імені Максима Рильського відзначено книжку «Відлуння» та переклади з Верлена, Безруча, Новомеського, Леопарді, «Гамлета» Шекспіра, а останню прижиттєву книжку перекладів «Друге відлуння» (1991) – Державною премією імені Т. Г. Шевченка (посмертно). Його обрано дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка й удостоєно почесної Медалі імені Михайла Грушевського.
Нині в Ірпені, де поховано письменника, його ім’ям названо вулицю, на стіні будинку, де він жив, – меморіальна дошка, а всередині упорядковується меморіальний літературний музей-бібліотека Григорія Кочура. Перший поверх цього музею – це розповідь про творче життя Григорія Порфировича, його зацікавлення, побут, коло людей, що оточували літератора і наснажувалися від спілкування з ним. Багато знімків, книжок, картин-подарунків. Другий поверх – багатюща бібліотека Григорія Порфировича. У Львівському університеті відкрилася перекладацька кафедра ім. Г.Кочура, за допомогою МФ”Відродження” було видано найповніший збірник його поетичних перекладів ” Третє відлуння”, проведена Міжнародна наукова конференція “Григорій Кочур і український перекладач”.
Григорій Порфирович Кочур був ключовою фігурою національно–культурного відродження в Україні. Вся його праця – на найвищому художньому рівні. Так стверджують фахівці, які знають мову оригіналу, які кохаються в рідній. Таким чином українська культура живиться світовою, світова повниться українською. Українські перекладачі розуміли своє історичне покликання – не загубити українську мову, залучити її до освоєння інтелектуальних і духовних багатств людства, до розширення її історичної перспективи. Ось такі цілі і ставив перед собою Григорій Кочур – людина з енциклопедичними знаннями, феноменальної пам’яті (знав до сорока мов). Він переклав і доніс українському народові творчість багатьох народів світу. Його поетичні роботи – це своєрідна панорама світової поезії від античних до найновіших часів.

ВІРШІ В ПЕРЕКЛАДІ ГРИГОРІЯ КОЧУРА
Теогнід (друга половина VI ст. до н. е.)

* * *
Кірне, при доброму розумі бувши, тобі розповім я,
Щó від найкращих людей чути мені довелось.

* * *
Бідність найбільше гнітить благородного мужа, о Кірне,
Гірше, як старість важка, гірш, як пропасниця зла.
Щоб від нужди врятуватися, краще з високої скелі
Кинутись, краще знайти смерть у безодні морській.
Той, кого злидні спіткали, уже ні зробити не може,
Ані сказати чого — скутий у нього язик.

* * *
Зевсе, дивуюсь тобі я. Усім володієш ти світом.
Влада безмежна твоя. Слава велика тобі.
Серце і думка людини відкриті для тебе достоту;
Царю, потуга твоя рівних не має собі.
Чом же трапляється так, що всім посилаєш, Кроніде,
Долю однакову ти — праведним людям і злим,
Тим, що добро і покору шанують, і тим, що душею
Несправедливі, всякчас намірів повні лихих?

* * *
Правду говорять, мій Кірне: найкраще в людині — то розум,
А недоумство людське справді найгірше за все.