ШЕВЧЕНКО ТАРАС

ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1814-1861)

ТАРАС ШЕВЧЕНКО“Хто Шевченка прочитав, той багатший серцем став”, “Слово Тараса — наша зброя і окраса”, “Шевченко Тарас — наче сонце для нас”, “Хто з Шевченком знається, той розуму набирається”, “Шевченкові думки переживуть віки”. Так оцінив сам народ свого Кобзаря і Пророка, великого національного поета-демократа, основоположника нової української літератури Тараса Григоровича Шевченка.

Життєвий шлях письменника став знаковим для долі всього українського народу. “Він був сином мужика і став володарем в царстві духа, — писав про Т. Шевченка І. Франко. — Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури… Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу”. Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 р. у с. Моринці на Черкащині в сім’ї селянина-кріпака.

Хата батьків Тараса ШевченкаВін рано став сиротою і змушений був самостійно заробляти на хліб: пас громадську отару, прислужував дякові у школі, був козачком у пана Енгельгардта. Коли той помітив талант хлопця до малювання, перетворив його у свого придворного “маляра”. Разом з паном молодий кріпак Шевченко переїхав спочатку до Вільна, а потім до Петербурга, де поступив на навчання до “різних живописних справ майстра” Ширяєва. Саме в Петербурзі український художник І. Сошенко вперше оцінив здібності Шевченка до живопису і з допомогою передових людей Росії — К. Брюллова та В. Жуковського — добився у 1838 році викупу юнака з кріпацтва. Одразу після цієї події Т. Шевченка зараховують до Академії мистецтв, де він з успіхом навчається.

ПричиннаНа 1837-1843 роки припадає перший період творчості письменника. Одним із дебютних творів Т. Шевченка є романтична балада “Причинна”. У ній поет вивів образ дівчини-сироти, яка залишилася зовсім самотньою, коли її коханий поїхав у далекі краї, і, пригнічена своїм горем, сприймається як причинна, тобто несповна розуму. Помирають від ворожого ставлення “чужих” людей і дівчина, і козак, який не може змиритися після свого повернення в рідну сторону із втратою коханої. Твір має фольклорну основу, у ньому поєднуються фантастичне і реальне, велику роль відіграють ліричні відступи. Автор вдається до переходів від одного розміру до іншого, які переконливо мотивуються змістом і настроєм різних частин балади.

Перші твори Т. Шевченка увійшли до його знакової збірки “Кобзар” (1840), яку склали 8 віршів та поем молодого письменника.

Основні мотиви ранньої творчості поета — сирітство і суспільна несправедливість (“Тяжко-важко в світі жити”), трагічна доля жінки-покритки (“Катерина”, “Мар’яна-черниця”), героїчне минуле України (“Іван Підкова”, “До Основ’яненка”, “Тарасова ніч”, “Гайдамаки”, “Гамалія”), роль митця у суспільному житті (“Думи мої”).

Яскравим зразком ліро-епічної соціально-побутової поеми є “Катерина”, у якій гостро поставлені проблеми соціальної нерівності і трагічної долі селянки. Для головної героїні “чужими” людьми стали навіть батько та мати, які вигнали її з дому, коли дізналися про те, що в неї повинна народитися дитина. Вони не змогли піти всупереч громадській думці і вчинили у дусі традицій.

КатеринаАвтор гнівно засуджує поведінку московського офіцера і, зрештою, всю мораль суспільства, яке дозволило занапастити душу молодої дівчини. Композиція гранично дохідлива: вступ-звернення до дівчат-селянок, любовний епізод і народження нешлюбного сина, вигнання зганьбленої з дому, поневіряння її на чужині, випадкова зустріч з Іваном і самогубство героїні. Особливістю сюжету поеми є підбір надзвичайно гострих драматичних ситуацій, завдяки чому стисло і водночас глибоко розкриваються характери персонажів.

Велику роль у “Катерині” відіграють ліричні відступи, завдяки яким громадянська схвильованість поета мимоволі передається читачам, а також пейзажі, якими Т. Шевченко підкреслює психологічні стани героїв.

У вірші “До Основ’яненка”, присвяченому видатному попереднику Шевченка і наповненому спогадами про старожитну Україну, запорожців, туга за козацькою вольницею передана через систему персоніфікацій: очерети запитують у Дніпра, а могили — у вітру, тирса — у степу, а чайки — у синього моря, запитують одне і те ж: де ви, преславні козаки. І кличуть повернутися. Бо не може безслідно відійти в історію українська нація:

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине —
От де, люде, наша слава,
Слава України!

Туга за козацькою вольницею становить тематичну основу й “поемки” “Іван Підкова”, що являє собою яскраву розповідь про морські походи запорожців. Запам’ятовується романтизований образ козацького ватажка, мужнього захисника рідної землі.

АвтопортретОдним із найвизначніших історичних творів Т. Шевченка раннього романтичного періоду стала поема “Гайдамаки”, присвячена одному з найзначніших козацько-селянських повстань XVIII ст. — Коліївщині. Письменником докладно змальовані історичні особи гайдамацьких ватажків. Максим Залізняк — улюбленець повсталих, які складають про нього пісні, прихильно називають сизим, орлом. Єдність з народом — визначальна риса “батька Максима”. Люблять його козаки і за патріотичне горіння в боротьбі за правду і волю, і за розум та людяність, і за тонке почуття гумору. Він добре “і воює, і гарцює з усієї сили”. Визначальна риса його побратима Івана Ґонти — вірність присязі. Якщо ти взяв до рук “свяченого ножа”, вважає він, то не зупиняйся ні перед чим, інакше ти — зрадник. Переконаний у невинності своїх дітей, Гонта, однак, вбиває їх, щоб ніхто не дорікнув йому у відступництві від присяги. Він виконує своє рішення, але несамовито мучиться й карається в нім люблячий батько. Козацький сотник з глибоким сумом ховає дітей за запорозьким звичаєм і з глибокою ніжністю благословляє їх могили. Непереборна сила українського народу втілена в образі Яреми, який подається в еволюційному розвитку і вражає розмаїттям почуттів: Ярема-наймит дивує рабською покірністю (“гнувся-нагинався”); Ярема-закоханий — спалахом ніжних почуттів, від яких відчув, “що виросли крила, що неба достане, коли полетить”; Ярема-месник — своєю грізною силою, незвичайною хоробрістю, навіть жорстокістю:

А Ярема — страшно глянуть —
По три, по чотири
Так і кладе…
А Галайда, знай,гукає:
— Кари ляхам, кари!

В ЯготиніКолишній наймит постійно з народом, ділить з ним ярмо неволі і радісні перемоги над гнобителями. Вранці повінчавшись з Оксаною, він увечері повертається в загін Залізняка, який називає його своєю “щирою дитиною”. Головний герой твору — повсталий народ. Поет захоплюється сяйним революційним поривом до волі, у якому немає місця байдужим, тому вдома “осталися діти та собаки, — жінки навіть з рогачами пішли в гайдамаки”. Всі дії повстанців спрямовані на досягнення мети — звільнити Україну від чужоземного поневолення, стати справжніми господарями своєї землі.

За жанром “Гайдамаки” — ліро-епічна її о с м а героїчного характеру. Композиція твору струнка: два вступи, одинадцять розділів та епілог, післямова і гумористичне послання до передплатників. У поемі майстерно поєднані дві сюжетні лінії: селянське повстання й особисте життя Яреми. Особливістю композиції є також значна кількість вставних пісень і ліричних відступів, у яких поет стає ніби співучасником подій:

Сини мої, гайдамаки!
Світ широкий, воля!
Ідіть, сини, погуляйте,
Пошукайте долі.

ЧигиринПейзажні замальовки у творі скупі, але романтично забарвлена природа в них живе, як і люди. Твір, що має фольклорну основу, відзначається багатою т р о п і к о ю. Це і постійні епітети {дрібні сльози, буйні вітри), і гіперболічні порівняння (як та хмара, гайдамаки Умань обступили), і символи (бенкет у Лисянці), метафори (Смілянщина кров’ю підпливає).

Піснею-плачем невільників-українців, що страждають у турецькому ярмі, починається поема “Гамалія”. Морський марш скликає запорожців у визвольний похід. Опис бою виразно романтичний. Скутара, “мов пекло те, палає”, “ніч стрепенулась”, “ревуть, лютують яничари, та “розплата не забарилась”: вся Візантія “на ножах в крові німіє”. Сам отаман Гамалія розбив в’язницю, поламав кайдани, випустив бранців. Часті гіперболи підкреслюють рішучість і мужність козаків.

Історична тематика представлена і в Шевченковій драматургії раннього періоду, зокрема у п’єсі “Назар Стодоля”. Заголовний герой твору — запорізький козак, смілива людина — вміє постояти за свою гідність. “Я той, — говорить він, — хто й самому гетьману не дасть себе на посміх”. Водночас у Н а з а р а поетична, пристрасна, сприйнятлива до навколишньої краси вдача.Ворожка Така ж піднесена в нього й мова. Побратим Назара Гнат Карий стриманіший у почуттях, але рішучіший та енергійніший у вчинках. Задля друга він готовий іти навіть на вірну смерть. Галя, кохана Назара, — життєрадісна й простодушна дівчина, яка, однак, зовсім не готова до життєвих труднощів. Коли ж довелося робити вибір між зрадливим батьком і вірним коханим, Галя усвідомлює, що багатство й сите життя її не приваблюють, бо вона прагне до волі в почуттях і діях. Егоїстичним власником, який заради нових маєтків ладен пожертвувати щастям власної дочки, постає з твору Хома Кичатий. “І слава, і почот, і червінці до себе гарбай: все твоє” — такі мрії козацького старшини. Він жорстоко знущається над сіромою, але безсоромно падає на коліна перед Назаром, коли відчуває небезпеку. Тип хитрої, користолюбної посередниці втілено в образі Стехи. П’єсі Т. Шевченка притаманні напруженість у розгортанні дії, вміле поєднання романтичного піднесення у змалюванні характерів з реалістично-сатиричною проблематикою.

Золота пора художньої зрілості Кобзаря припадає на другий період його творчості (1843-1847 рр.), який прийнято називати періодом “трьох літ”. Після того, як не здійснилась Тарасова мрія поїхати на навчання до Італії, він наполегливо добивається дозволу відвідати рідну Україну. І така нагода трапилася у 1843 р., коли Шевченко відвідав Київ, рідні місця на Черкащині і ті краї, де в минулі століття була Запорізька Січ. За підсумками подорожі ї. Шевченко видає в Петербурзі “Живописну Україну” — серію картин, на яких відображено історичні місця рідної землі. У 1845р. художник був включений до складу археографічної комісії, яка займалася вивченням старожитностей України. Ця робота дала йому можливість відвідати різні куточки нашого краю. У 1846 р. письменник приєднався до Кирило-Мефодіївського товариства в Києві й очолив його радикальне крило.

Церква в СуботовіЩе більш радикальною була творчість Т. Шевченка періоду “трьох літ”, адже, заново побувавши в Україні, він остаточно позбувся романтичних ілюзій щодо минулого і сучасного батьківщини і твердо став на позиції реалізму. Ця творча еволюція відображена у програмному вірші “Три літа”. Тут письменник, зокрема, стверджує, що в нього назавжди висохли романтичні сльози, “що лилися з Катрусею в московській дорозі”, “що молились з козаками в турецькій неволі”. Митець став рішучим борцем:

І тепер я розбитеє
Серце ядом гою,
І не плачу, й не співаю,
А вию совою.

Бойова програма поета-демократа знайшла своє яскраве вираження у вірші “Заповіт”. Висловлюючи свою нерозривну єдність з рідним краєм, з його “ланами широкополими”, з “ревучим” Дніпром і мальовничими прибережними кручами, поет глибоко вболіває за долю свого народу, вказує йому шлях у боротьбі за національне визволення:

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

Гострою сатирою на російський царизм стала поема Т. Шевченка “Сон”, сам факт написання якої був одним із головним пунктів обвинувачення проти Т. Шевченка під час його арешту в квітні 1847 р. Викриття монарха Миколи І, що на той час став “жандармом Європи”, було важливим завданням письменників-демократів. На це першим відважився український Кобзар, який сміливо поглумився над вінценосцями. Його цар “неначе з барлоги ведмідь виліз” — лютий, сердитий. А в іншому епізоді він усього-на-всього “кошеня”, нікчемне і пусте. Від пияцтва імператор “одутий, аж посинів”. Ще нищівнішу характеристику дає автор цариці: “мов опеньок засушений, тонка, довгонога…, хита головою”. Письменник з гострим сарказмом пише не тільки про сучасних йому монархів, а й про їхніх “славних” попередників. Бачачи напис на постаменті пам’ятника Петру І, ліричний герой поеми поринає у спогади:

“Це той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая [Катерина II] доконала вдову сиротину”. Шевченко ненавидить обох, називає Їх катами, людоїдами, бо вони зруйнували залишки козацької вольниці, знищили сотні тисяч українців (“наїлись обоє”); вони — грабіжники багатств нашого народу (“накралися!”), руйнівники його традицій, мови, культури. Обвинувачами колонізаторської політики Петра І перед його пам’ятником є козаки, яких цар зганяв у невські плавні будувати свою нову столицю,

АвтопортретОбраз панства поданий Шевченком узагальнено. Але вже навіть їхня зовнішність викликає огиду. Порівняння з годованими кабанами та індиками, емоційно-оцінні епітети пикаті, пузаті і метафора золотом облиті вичерпно увиразнюють їх портрети. Ще гидкіші Шевченкові придворні: це підлабузники (блюдолизи), кар’єристи (та товпляться, щоб то ближче стати коло самих), людці, які повністю втратили почуття власної гідності (може, вдарять, або дулю дати благоволять). Особливо вражаючою характеристикою панства є сцена, яку І. Франко образно назвав “генеральним мордобитієм”. Кулак у цій сцені є влучним символом російської державно-бюрократичної системи. Жало Шевченкової сатири не обминає і наших нікчемних “землячків”. Тішачись “циновими ґудзиками” свого чиновницького стану, один з них називає себе “просвіщенним”, що означає для нього вигідно нажитись:

“Не поскупись полтинкою”. Сатиричною картиною всього тогочасного суспільства стає знаменитий вступ до поеми. У ньому викриваються ненажерливі магнати (“Той неситим оком За край світа зазирає, Чи нема країни, Щоб загарбать…”), шахраї (“Той тузами обирає свата в його хаті”), богобоязливі лицеміри, що в будь-який момент готові запустить “пазурі в печінку”, без’язика і безпринципна інтелігенція — “братія”, що “мовчить собі, витріщивши очі”. Гротеск, сарказм, іронія — типові художні засоби першого в українській літературі твору політичної сатири. Водночас важливе місце в поемі займають умовність і фантастика.

У поемі “Єретик” описано національно-визвольний і релігійно-протестантський рух чеських гуситів у Середні віки, однак, вдаючись таким чином до інакомовності, Шевченко знову викриває сучасний йому царизм. У творі звучить заклик до єднання слов’янських народів у боротьбі з колоніально-деспотичними режимами.

Викриття загарбницької політики російського самодержавства, показ страждань поневолених ним народів складають тему поеми Т. Шевченка “Кавказ”. За жанром це — сатиричний твір з елементами лірики та героїки. У невеличкій за розміром поемі (178 рядків) автор зумів показати гігантську панораму Росії як тюрми народів. Цього він домагається завдяки лаконізмові й афористичності висловів, наприклад: Борітеся — поборете!; Не вмирає душа наша, не вмирає воля; Кати, знущаються над нами, а правда наша п’яна спить; Од молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує! Головна частина поеми — це монолог російського колонізатора, який підступно закликає горців до “дружби”, з гордістю повторюючи: “До нас в науку! ми навчим…”, “Усе добро … у нас!”. Шевченка глибоко обурює у цьому самовикривальному монолозі лицемірне блюзнірство “Господом проклятих”, які, виступаючи від імені “настоящих християн”, знущаються над народом:
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!

З розпачем автор запитує самого Сина Божого, за кого він розіп’явся.

Символом поневоленого народу, що пробуджується до боротьби, вдалою художньою знахідкою письменника є образ Прометея.

КобзарСвоєрідним заповітом нащадкам стало послання Т.Шевченка “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…” Вибравши жанрову форму, відому українській літературі ще від часів І. Вишенського, поет надав їй глибокого громадянського звучання. Змальовуючи чудові картини рідної природи, автор обурюється безчинствами, які чинять на його землі зайди:

Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають…

Серед винуватців народних кривд — і “раби, підніжки, грязь Москви”, і “варшавське сміття”, і “мудрий німець”, який “картопельку садить” на колишніх землях Запорізьких Вольностей. Та головні винуватці, звичайно ж,— самі українці, ті “ясновельможнії гетьмани”, які, уявивши себе “славними братами”, превірно “кров свою лили” і за Москву, і за Варшаву. Руїна, сучасна Шевченкові, є логічним продовженням, на думку поета, історичної Руїни XVII ст. Однак історія не навчила самовпевнених сучасників, не дала їм розуміння того, що коли “одцурається брат брата і дитини мати”, тоді загине навіки славний рід український, тому й “доборолась Україна До самого краю”, бо “гірше ляха свої діти Її розпинають”. Провідна ідея твору — заклик до інтелігенції об’єднати навколо себе знедолений і знеохочений до подальшої боротьби народ:

Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата.

Т. Шевченко щиро вірить: кайдани неволі розпадуться і настане світле майбутнє України, тому твір пройнятий непідробним пафосом, підсиленим властивою Кобзареві афористичністю.

Костел у КиєвіПо-новому трактує Шевченко у цей період творчості історію. Зокрема, неоднозначне змальовує він образ Богдана Хмельницького. У віршах “Стоїть в селі Суботові”, “За що ми любимо Богдана”, “Розрита могила” поет негативно ставиться до гетьмана. В алегоричному зверненні мати Україна називає його нерозумним сином і навіть катом. Хоча митець і “величає” Богдана п’яним, юродивим, водночас він співчуває йому. Особливо поетові болить, що не все так сталося, як хотів Богдан, і сараною обсіли Україну “байстрюки Єкатерини”. Більш прихильно ставиться Шевченко до гетьмана Івана Мазепи. У поемі “Іржавець” він дає історично правильне тлумачення причин поразки українського війська під Полтавою 1709 р., з обуренням згадує про її трагічні наслідки — загибель десятків тисяч українських козаків на будівництві Петербурга. Тема зради складає змістову основу однієї з найцікавіших поем ї. Шевченка “Великий льох” – містерії за жанром. Уроки минулого автор реалістично узагальнює в символічних образах. Три пташки переповідають сумовиті сторінки історії України. Перша зросла на гетьманському дворі Хмельницького, караючись від того, що мусила з ним у Переяславі “Москві присягати”. Друга обливається слізьми у стражданні за долю мазепинського Батурина, знищеного росіянами. Третя пташка-душа проклинає царицю Катерину — “голодну вовчицю”, що “з’їла” Січ. Символами зла й нещастя в історичній долі України, Польщі й Росії виступають три ворони. Заключна частина поеми, на відміну від двох перших, не має нічого “таємничого”, фантастичного. Трьох лірників — блідих тіней колишніх героїчних кобзарів — “начальство мордате”, розгніване невдачею розкопок козацьких могил, вилаяло й побило. Ключовий символ царського самодержавства — “великий льох” — закладено у самій назві поеми.

З великою любов’ю Шевченко знову змальовує звитяжні сторінки гайдамаччини. У поемі “Холодний яр” він закипає гнівом на тих псевдоісториків, які паплюжили цей рух, вважаючи його зграєю розбійників, “пятном в нашей истории”.

У період “трьох літ” письменник розробляє і жанр соціально-побутової поеми. Найкращим її зразком є “Наймичка”, у якій змальовано образ знедоленої жінки, яка змушена добровільно відмовитися від слова “мати” щодо своєї власної дитини Марка і прислуговувати йому як наймичка. У поемі виразно змальовані картини селянського побуту, народні обряди та звичаї.

Глибоке знання Біблії, авторське осмислення її сюжетів продемонстрував Кобзар у циклі “Давидові псалми”. Автор обирає тільки 10 псалмів — ті, в яких мотиви й образи були співзвучні з його суспільними переконаннями. Головні теми циклу — любов до батьківщини, вболівання за щасливу долю рідного народу, ненависть до його гнобителів. Письменник широко залучає властиві такому жанрові архаїзми та церковнослов’янізми.

КирилівкаТретій період творчості Шевченка припадає на роки заслання (1847-1857). Після арешту його було відправлено до Петербурга. Розпочалось слідство, результатом якого став суворий припис — “за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений государь император высочайше повелеть соизволил: определить Шевченку рядовым в отдельный Оренбургский корпус… под строжайший контроль, с запрещением писать и рисовать, и чтобы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений”.

Перебуваючи під арештом, поет створює свій знаменитий цикл “В казематі”. Для цих творів характерні мотиви розлуки, поневіряння на чужині, тяжкої жіночої долі, нерозділеного кохання, самотності, безнадії, смерті. Всі герої цих поезій глибоко нещасливі: одинока дівчина-сирота, згорьована дружина п’яниці, розлучена з милим наречена, покинута стара матір, каліка-солдат. Особисті болісні переживання письменника зливаються зі стражданнями рідного народу. Центральний вірш циклу — “Мені однаково, чи буду…”, в якому виражається туга ув’язненого поета за рідним краєм, відтворені болючі роздуми над його важким становищем. Кобзар осмислює свою недолю як частку страждань уярмленого народу. Автор застосовує у вірші вільне римування, майже повністю відмовляючись від заміни ямбічних строф хореїчними.

Після завершення слідства Шевченка відправлено в Орськ. Йому довелося поневірятися в казармі, щодня відбувати муштру. Але в 1848 р. його взяли художником у наукову експедицію Бутакова для вивчення Аральського моря. Після того, як становище поета дещо покращилось, у нього за доносом нікчемного колеги було вчинено обшук і переведено в Новопетровське укріплення на півострів Мангишлак, де умови життя були особливо нестерпними.

Незважаючи на такі суворі приписи і нестерпні умови життя, “невільнича муза” Шевченка не вмирала. Вона знайшла себе на сторінках так званих “захалявних книжечок”. Поетичним вступом до кожної з них став вірш “Думи мої, думи мої…”. “Славою злою” називає автор новий етап своєї творчості. Незмінною залишилась тільки непохитна рішучість і далі творити в ім’я народу, в ім’я “безталанної своєї України”. Нові випробування не бентежать поета: “На те й лихо, щоб з тим лихом битись”.

Тематика Шевченкової лірики на засланні не зазнала посутніх змін порівняно з попередньою творчістю, хіба що стала більш особистісною. В поезії “У нашім раї на землі” автор поділяє радість і гордість матері за те, що привела на світ нове життя, водночас розкриваючи безталання скривджених жінок і висловлюючи народні погляди на їх високе та благородне покликання. Як синівські скарги матері-Україні звучать вірші “Не гріє сонце на чужині”, “Немає гірше, як в неволі”, “Лічу в неволі дні і ночі”.

Родина селянЗвертаючись до теми дитинства, рідного краю, Шевченко був далекий від ідеалізму. Показуючи у вірші “Якби ви знали, паничі…” жахливі картини “пекла”, “неволі”, “роботи тяжкої”, “лютого зла” в хаті своїх батьків-кріпаків, поет підносить ці картини до широких узагальнень, а своє дитинство змальовує як частину життя цілого народу. Ще окресленіше звучить ця ідея в автобіографічному вірші “І виріс я на чужині…” Письменник згадує, як йому довелося побувати у своєму селі і яку бідність, яке жахливе рабство він там побачив. Автор страждає від того, що “неначе люди подуріли, німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть”.

У поезії періоду заслання Шевченко залишається вірним і своєму трактуванню винуватців власної недолі і страждань батьківщини. Він знову пробує “зігнать оскому на коронованих главах”. Історії Давида, Амона і Володимира у поемі“Царі”, не позбавлені навіть викривально-натуралістичних деталей, підсумовуються вбивчим висновком:
Бодай кати їх постинали, Отих царів, катів людських.

КасьянВ останній невольницькій поезії “Мій Боже милий, знову лихо” Шевченко доводить, що страшним наслідком колонізаторської політики російського царизму стала Кримська війна. Кобзар виступає гострим критиком будь-яких норм колонізації. У вірші-зверненні “Полякам” він стверджує, що саме амбітні дії панівних верств “порізнили й розвели” два братніх народи: “а ми б і далі так жили”. В поезії “У Бога за дверима лежала сокира” письменник поповнює свою “колекцію” симпатій до визвольних рухів чеського, польського, кавказьких народів ще й казахською темою. І все ж у центрі поетової уваги залишається історія та сучасність України. Шевченко непримиренний до тих лицемірних балакунів, які тільки на словах люблять її, самі ж — “кругом паскуди”, селян обдирають до нитки, зводять дівчат, нищать віру людей у справедливість (“П. С.”).

Революційним духом пройнята поема Т. Шевченка “Варнак”, заголовний герой якої виступає не просто жертвою панської розбещеності, а й месником-протестантом, соціальне активним представником сучасної Кобзареві дійсності. Змалювання селянського бунтівника через монологічну самохарактеристику психологічно вмотивоване: він ненавидить панів, прагне помститися їм і водночас відчуває душевну роздвоєність, докори сумління, страх Божий. Сатиричних рис набуває поема у картинах безтурботного панського побуту.

Пожежа в степуУ період заслання Т. Шевченко створив і цілий цикл повістей російською мовою. В цих творах автор порушив актуальні для того часу й характерні для його творчості проблеми — долі обдарованих людей і матерів-покриток, виховання молоді тощо. Найпопулярнішою стала повість “Художник”, побудована значною мірою на автобіографічному матеріалі. Так, перша частина твору майже точно відображає петербурзький період життя поета: перебування в Ширяєва, викуп, участь у ньому Сошенка, Григоровича, Жуковського, Брюллова та інших, а також роки навчання в Академії мистецтв. Події другої частини створені уявою автора: тут розповідається про одруження художника з дівчиною, збезчещеною мічманом, тяжке сімейне життя, божевілля, смерть у лікарні. У повісті показано не тільки фізичну, а й духовну загибель талановитого митця, якого нещаслива доля перетворила на звичайного ремісника. У творі яскраво проявляються риси просвітницького реалізму.

Після смерті ненависного поетові Миколи І до влади прийшов більш поміркований та ліберальний його син Олександр II, і друзі Шевченка почали наполегливо добиватися полегшення долі видатного письменника. Зрештою це їм вдалося. Почався останній період життя і творчості Кобзаря — після заслання (1857-1861). Повернувшись до Петербурга, Шевченко активно включається у громадсько-політичне та культурне життя столиці, знайомиться і зближується з найвидатнішими представниками інтелектуальної еліти України та Росії. Понад усе поет мріє збудувати своє сімейне життя, оселитися на рідній землі. Але його плани зазнають невдачі. Епізодичні поїздки в Україну супроводжуються негласним наглядом поліції, тому душевно тільки втомлюють Кобзаря.

У роки після заслання Шевченко не зраджує своєму творчому кредо. У незакінченій сатиричній поемі “Юродивий” він знову повертається до образу “царя-фельдфебеля” Миколи І і з сарказмом пише, що цар і його найближче оточення “добра таки чимало натворили”. Разом з тим Кобзар нещадно картає тих, хто спокійно спостерігає за відвертим нищенням його рідного народу:

Німії, подлії раби,
Підніжки царськії, лакеї
Капрала п’яного!..

Алегоричний зміст має і поема“Неофіти” .Зображуючи переслідування перших християн лютим римським імператором Нероном, Шевченко насправді мав на увазі жорстоку розправу російського царизму над народними будителями. Яскравим свідченням тому є уривок з 5-ого розділу поеми, в якому автор, звертаючись до матері неофіта Алкіда, навмисне обмовився:

А ти прескорбная не знаєш,
Де він конає, пропадає!
Ідеш шукать його в Сибір
Чи теє… в Скіфію…

ВидубичіОбразна система поеми побудована на виразній антитезі: Нерон — “собака! людоїд! Деспот скажений!”, Алкід — святий мученик. З любов’ю, ніжно і зворушливо змальовує Шевченко цілком новий образ матері. Її трагедія полягає в тому, що син обрав шлях боротьби з кесарем, у якого вона спочатку вірила, наче в Бога, і який розпорядився кинути Алкіда в пазурі розлюченого леопарда. Мати втратила сина і віру в імператора, але знайшла в собі сили вижити і продовжити пророчу справу неофітів.

Глибоким уболіванням за долю рідного народу, гнівом на тих, хто ганьбить його славу і сприяє ще більшому поневоленню, пройнята поезія “Я не нездужаю, нівроку…”. Поет не вірить у те, що можна мовчки і смиренно дочекатися сподіваної волі, адже цар давно приспав її.

А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру —
Та й заходиться вже будить.

Риторична афористичність й алегорія надають ще більшої художньої виразності віршеві — визначному зразку політичної лірики.

На останній період творчості припадає розквіт інтимної лірики Шевченка, в якій поетично відтворено ніжний чар юності, чистоту і і щирість почуттів, стосунків. Своєрідне тло віршів “Не тополю високую…”, “І широкую долину…”, “Зацвіла в долині…”, що дуже нагадують народні пісні, — мальовничі картини природи, які надають зображуваному особливої краси, задушевності і зворушливості.

Багато Шевченкових поезій останніх років його життя пройняті світлою мрією про щасливе майбутнє рідного народу. У вірші “Ісаія. Глава 35” автор уміло скористався своєрідною художньою формою “подражанія” біблійному сюжету для того, щоб проголосити свої натхненні ідеї, створити гімн вільним людям на вільній землі, висловити непохитну віру в те, що знедолений і пригноблений український народ здобуде сподівану свободу:

І спочинуть невольничі
Утомлені руки,
І коліна одпочинуть,
Кайданами скуті!

Тарас ШевченкоВ уяві поета постає велична картина радісної, творчої праці звільнених людей, від якої оживуть степи, простеляться верстовії шляхи, озера проростуть гаями, у яких тішитиметься гомінливе птаство. Люди стануть розумними, свідомими, духовно багатими громадянами своєї країни. Говорячи про щасливе майбутнє, поет щедрий на виразні епітети, метафори, порівняння, окличні звертання. Звертаючись до рідної землі, він наслідує мову народних колядок і щедрівок, що надає творові урочистого звучання:

Радуйся, ниво неполитая!
Радуйся, земле, не повитая
Квітчастим злаком! Розпустись…

Велике право народу не лише створювати всі блага землі, а й володіти ними Т. Шевченко проголошує і в поезії “Тим неситим очам”:

Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать.
Думать, сіять, не ждать
І посіяне жать
Роботящим рукам.

Кобзареві, на жаль, не поталанило побачити здійснення своїх мрій. Він помер 10 березня 1861 р. у Петербурзі. Там же спочатку й був похований, але у травні друзі виконали поетів заповіт: він був перепохований в Україні, на Чернечій горі під Каневом, де й справді “лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий”.

Т. Шевченко увійшов в історію української культури як великий демократ, видатний поет, прозаїк, драматург, художник, творець нової літератури та літературної мови, як виразник дум і пророк нашої нації. Творчість Кобзаря стала не тільки вищим етапом у розвитку української літератури, а й утвердила ЇЇ як самобутнє, самостійне словесне мистецтво.