Творча робота Лузан Наталії, студентки I курсу юридичного факультету, спеціальності 6402, 3 групи
Вірш, присвячений пам`яті Лесі Українки
Вона любила весну…
Мені здається, що прийшла весна,
Дзюрчить струмок, конвалія розквітла,
А ти красива, горда і сумна
Від муки і страждань погасла й зблідла.
І сонечко заглядує в шибки,
До тебе простягає рученята,
Розтанула б в обіймах залюбки,
Та ти в полоні у хвороби-ката.
Лиш до крові покусані вуста,
Вони сухі і спраглі, не солоні,
А скоро прийде осінь золота –
Ти встанеш з ліжка, простягнеш долоні:
« О Боже, Боже! Вилікуй мене!
Молюсь: життя – найвища насолода!
О Боже, Боже! Так воно мине,
Стрімке і швидкоплинне, наче вода,
В якій зостанеться моя квітуча врода!»
Але життя не прожила дарма:
Ти крила розправляла, наче пташка,
Кружляла в небі вільно, та сама
Не говорила, як піднятись важко.
Так палко віддавалась почуттям,
Як Одержима, пристрастно любила,
За нього віддала б своє життя,
А він би серце – ти його скорила.
Помер… А що залишилось? Листи?
Що завжди будуть пахнуть ароматом,
Отих троянд, які любила ти,
Того кохання, що зосталось святом.
Не лиш людина, жінка і борець,
А витязь сили, донька Прометея,
Чий дух підкорював мільйон людських сердець,
А творчість? Всі захоплюються нею.
Читаю «Давню казку»…щось таке,
Незнане, охопило мою душу,
А потім у височінь несло мене –
Цю мертву тишу й словом не порушу.
О Мавко, пригадай оті пісні,
Тобі Лукаш хай на сопілці грає,
Веселі й щирі, та бува й сумні,
Лиш згадай, нехай душа співає,
Хай сонце посміхнеться і засяє.
О пташко, розправляй великі крила,
Твоя душа для світу оберіг,
А дух величний, у ньому стійкість й сила,
Вклонюсь низенько, матінко, до ніг.
Але тебе нема…Чомусь заснула –
Якась прийшла засмучена весна,
Вона тебе, як вихор, оминула,
Що сниться, Лесю, дівчино сумна?
Струмок мовчить, не проростають квіти,
Мабуть, з тобою бачать дивний сон,
Не підняли дерева в небо віти,
А опинились в темряві…Полон…
Полон забрав нестримане страждання,
Безмежну тугу, та не спи, не спи,
Не полишай надії й сподівання,
Хай важко, та терпи, дитя, терпи.
Але по-іншому розпорядилась доля:
Ти не прокинулась в грузинській стороні,
А в творчості живе наснага й воля,
Що підняла на крилах від землі,
Але чомусь твоя тяжка недоля
Не залишає спокою мені…
Творча робота Дзюби Сергія, студента I курсу юридичного факультету, спеціальності 6402, 3 групи
НЕ ОСТАННІЙ
Самотній день…
Сутінки. Вечір пізньої осені,
За вікном даль… тисячі літ.
Кам’яна клітка не пустить,
А душа проситься
У той загадковий світ,
Як магніт,
Він притягне - кінець…
І вогник уже не горить
У моєму вікні - ні,
Віч-на-віч з тобою,
А це все - лиш сон - я заснув,
За вікном темна ніч,
Зазирають дерева у шибки,
Мов з китайських картин.
Сонний вітер співає
Рапсодії скальдів півночі -
Тихо, тихіше… і знову цей сон…
Я один…
А на ранок посипався сніг.
Так затишно
В замкнутім просторі стало
Між землею і сірим небом мені.
Знову чую я вітру пісні,
Тільки тихі, спокійні…
Не останній цей день,
Плине час, будуть і кращі дні.
